fbpx
життєві історії
Він щоранку чекав її біля шафки для одягу. А коли вона з’являлася разом з мамою на порозі їхнього дитсадка, біг назустріч, простягав у маленькій долоньці цукерку, яблучко або мандаринку, якщо стояла зима. Сяяв посмішкою. А вона відповідала іноді по-жіночому жорстоко: “Я з тобою не дружу!” Але частіше – дарувала посмішку і ямочки на рожевих щічках. А потім її родина переїхала в інше місто, за багато-багато кілометрів. Та він знайшов вихід…

Він щоранку чекав її біля шафки для одягу. А коли вона з’являлася разом з мамою на порозі їхнього дитсадка, біг назустріч, простягав у маленькій долоньці цукерку, яблучко або мандаринку, якщо стояла зима. Сяяв посмішкою. А вона відповідала іноді по-жіночому жорстоко: “Я з тобою не дружу!” Але частіше – дарувала посмішку і ямочки на рожевих щічках. 

Потім вони, кароооке чотирирічне хлопченя і трирічка дівчинка у зеленій сукенці, бралися за руки і йшли до групи, обережно несучи між теплих долоньок сяйво сонечка, щирості і довіри, і чистого, наче роса, щастя.

Хлопчик і дівчинка з подивом дивилися на малюків, що лили гіркі сльози під час ранкового розставання з батьками, – їм двом було не до плачу.

Немов вода у маленьких прозорих джерельцях, в них плескала радість, якою вони поспішали поділитися одне з одним, будуючи кольорові вежі з кубиків, поллючи за кониками-стрибунцями у смарагдовій траві, збираючи оберемки золотооких кульбабок.

Траплялися між ними і розбіжності, які почилася все з того ж примхливого “Я більше з тобою не дружу!” і закінчувалися примирююючим “Давай дружити знову!” Сварки швидко забувалися, а бутон світла й тепла в їхніх дольках розквітав знову і знову.

А потім її родина переїхала в інше місто, за багато-багато кілометрів.  Від сільського дитсадочка, від першої дружби і першого почуття.

Відгуки їх ще довго бриніли в її маленькому серці, а іноді, коли ніхто не бачив, котилися тоненьким струмочками з оченят.

І навіть час, який здмухує багато чого з дитячої пам’яті, не торкнувся трепетних спогадів – зберіг.

Вони зустрілися ще лише одного разу, влітку, черех кілька років.

Маму дівчинки, бувшу колежанку хлопчикової мами, справи на один день повернули в те село, і вона взяла з собою донечку.

Зніяковівши від зустрічі і познайомившись заново, вони – майже першокласниця і вже другокласник – цілий день бавилися на залитому сонцем подвір’ї, що пахло сіном. Сміялися, смакували вишні, гойдалися на злітаючих в небо гойдалках…

Гралися вони не самі. За ними, вже такими великими, слід у слід бігала, смішно плутаючись під ногоми, маленька сестричка хлопчика, Оленка.

Тезка дівчинки. Бо він впросив  батьків назвати сестричку саме її ім’ям…

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – woman-project.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!