Навіщо дочці особисте життя, від чоловіків же одні неприємності.
– Та я дні рахую, – каже Іра подрузі, – квартиру звичайно можна було б винайняти, але так вже зовсім незручно. А заміжжя — резонний аргумент, щоб змінити життя. Так, мою. Так, я усвідомлюю, що цим кроком я погіршую життя власної матері. Але я вибираю себе.
Ірі 32 роки, не юна дівчина, працює, дітей немає, як і минулих шлюбів та більш-менш довготривалих стосунків. Ні, із зовнішністю у молодої жінки все гаразд: подруги заздрять, що навіть косметика їй не потрібна, яскрава від природи.
І з характером все нормально: завищених вимог до обранців не висуває. А не складалося особисте життя досі за сімейними, так би мовити, обставинами.
– Брат Микита молодший за мене на 8 років, – розповідає Іра, – народився він цілком здоровий, а потім якась простуда і захворів. Підсумок: почав відставати у розвитку. Батько Ірини та Микита витримав недовго. Поїхав до іншого міста, завів нову родину. Матеріально він виконував свої обов’язки. У межах аліментів.
– Вчилася на заочному, – згадує Іра, – довелося працювати піти відразу після школи, тому що мамі потрібна була допомога. Тоді брата навіть одного залишити не можна було. Як дитина: сірники, ліки, розетки – всі ховали та закривали.
Мама працювала, з Микитою сиділа бабуся. Але 10 років тому її не стало і мама була змушена звільнитися, щоб доглядати сина, тому Іра вже 12 років — основний здобувач грошей. У неї це виходить. Після закінчення інституту вдалося влаштуватися хорошу роботу.
– Не знаю, – говорила мама, – що б я без тебе і робила, ти – моя єдина надія та опора.
– Микита має навички самообслуговування, – каже Іра, – цілком може виконувати і частину домашньої роботи, і навіть такі люди працевлаштовуються. Вочевидь на некваліфіковану роботу. Мамі навіть пропонували влаштувати його двірником. Куди ж там!
– І що він заробить, – відмахнулася мама, – його там ображатимуть. Не дозволю. Нам вистачає, хай Микита вдома буде зі мною.
Вистачало сім’ї, це так. Звикли жити скромно за роки. Але вистачало завдяки Ірі. Чи думала мама, що дочка має право на своє життя та свою сім’ю?
– Думала, – вважає Іра, – і панічно цього боялася. Постійно намагалася припинити будь-які мої стосунки з протилежною статтю. Розповідала дурниці про моїх знайомих молодих людей, писала, брехала.
А ще прищеплювала дочці почуття провини, вселяла, що саме Іра зобов’язана дбати про брата.
– Він твоя найрідніша людина, – говорила мама, – мене не буде, саме ти зобов’язана піклуватися про брата. Як ми без тебе? І навіщо тобі чоловік? Штани прати? Поглянь на мене. Згадай батька. Скільки розлучень навколо, коли жінки залишаються із дітьми. Ми не потягнемо з тобою ще одну дитину. У нас Микитка на руках. – Років 26 мені було, – згадує Іра, – коли я спробувала вирватися. Так, у мого нареченого не було свого житла, знімали б, зараз багато хто через це проходить, як і через іпотеку.
– Яка іпотека, – мама плакала, – яка квартира? Ти гроші чужим людям віддаватимеш або переплачуватимеш банкам? А ми як же? Мені з Микитою голодувати? Вже, якщо закортіло заміж, живіть з нами, я Микиту до своєї кімнати переведу.
Квартира двокімнатна. До цього брат жив окремо, а Ірина з мамою в одній кімнаті.
– Я піддалася на цю мамину розмову, – каже Іра, – вмовила нареченого пожити з моїми хоча б до того моменту, як ми накопичимо на перший іпотечний внесок. І що з того вийшло?
Нічого доброго. Наречений Іри витримав півтора місяці, і щодня намагався вмовити дівчину піти. Життя з тещею, хоч ще й такою офіційною, було важким.
– Закиди, – каже Іра, – дрібні докори, причіпки. Мама грамотно стикала нас лобами. Я винна, звісно я. Але наші стосунки погіршилися, не вийшло нічого.
– Бачиш, – тріумфально говорила мама засмученої доньки, – одні неприємності від чоловіків. Був і сплив. Перших труднощів не зазнав. Добре, що ти не чекаєш дитини. Ні, твоя доля така, заспокойся вже. У нас Микитка є.
– А я почала тихо не любити і маму, і брата, – каже Іра, – мучилася почуттям провини і нічого вдіяти з собою не могла. Подруги заміж виходили, дітей народжували, а в мене все повз.
– Як ми без тебе у вихідні, – жахнулася мама, якщо Іра збиралася кудись поїхати з друзями, – Микитко ж постійно нагляду потребує. Це мені ні помитись, ні в магазин не відійти?
– А він не потребував, – впевнена Іра, – просто мама його розпестила за роки. Ледве не з ложечки годувала, допомагала одягатися. Мене це дратувало.
З Олегом, Іра познайомилася на роботі, зустрічалися таємно від її мами, таємно подали й заяву.
– Я не витримала, сказала, – каже Іра, – що наприкінці вересня у мене весілля і я йду.
– Знову? – обурилася мама. – І куди зібралася? А ми? Живіть з нами, якщо так.
Жити з чоловіком разом із мамою та братом у плани Ірини та Олега не входило. Дівчина пам’ятала, чим закінчилася перша спроба. Та й Олег має своє житло, спадкову двокімнатну квартиру. Хто ж від свого піде до тещі?
– Він там ремонт зараз робить, – каже Іра, – тимчасово живе у своєї мами. Тому я одразу до нього і не перейшла. Але атаки мами та її розмови, і спроби тиснути на жалість та моє почуття обов’язку мені все важче витримувати.
– Давай у моєї мами поживемо, поки ремонт не закінчено? – Запропонував нареченій Олег, – Вона все розуміє, в цьому немає нічого незручного. Просто тобі всі нерви вже пошматували.
– Ти готова жити з чужою тіткою, аби не з нами? – висловилася мама. – Кинути мати у скрутній ситуації, кинути єдиного брата. І не в грошах справа. Я старію, мені все важче доглядати Микиту.
– Мамо, – намагалася пояснити дочка, – у мене своє життя може бути чи ні? Я розумію, що ні ти, ні брат не винні у тому, що він такий. Але я не винна. І не треба його так доглядати, він чудово може все сам.
– Правильно, – підтримує подруга, – дітям ти своїм будеш винна і зобов’язана. А не братові. Тебе просто перетворили на обслугу. Біжи. Та хоч до свекрухи поки що біжи, швидше вдвох ремонт доробите.
– Давай-давай, – «наказує» мама, – повернешся. Ось побачиш.
– Втомилася, – чесно каже Іра, – сил немає. Але й совість теж мене мучить, від почуття провини, яке мені роками вселяли, так легко не відбудешся.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
