Ми сусіди. Він вірить в Бога, ходить до церкви і навіть збирається стати священиком. Він такий смішний – незграбний, несучасний, завжди захоплений, збентежений. У нього дивовижні очі – волошкового кольору, глибокі і сумні. Моя мама називає його П’єро. Як на мене, дуже влучно!
Здавалося б, що спільного може бути у мене, коника-стрибунця, з цим тихим молодим чоловіком? Проте ми просиджуємо разом цілі вечори, розмовляємо. Про що? Про літературу, про життя, про минуле. Кожну другу тему він «згортає» на розмову про Бога. Спочатку мене це дратувало і здавалося неймовірним занудством, потім я зрозуміла, що Бог для нього – найдорожче у світі, а найдорожчим завжди хочеш поділитися.
Наша дружба почалася з того, що я взялася писати курсову з історії Церкви, а він зголосився мені допомагати. Я теж вважаю себе віруючою, буваю в храмі. Нещодавно, перечитуючи свій щоденник, знайшла в ньому такі слова: “Церква – це єдине місце, де я відчуваю повну душевну рівновагу”. І це дійсно так. Але як моя віра не схожа на його! Моя мені здається світлою, життєствердною, а його… Він такий стриманий, замкнутий, ніби постійно стежить за собою.
Здається, я йому подобаюся. Як ніяково ухиляється він від жартівливих натяків моєї старшої сестри, а наступного дня знову приходить і сидить до пізнього вечора… «Матінка», – дражнить мене сестра, і від цього жарту ми обидві регочемо до сліз.
У нас навіть улюблені вірші одні й ті ж. Він – лірик, але ніби соромиться цього і не відпускає душу, спраглу пісень, на свободу. Ця риса дивує мене найбільше. Що йому заважає, адже він зовсім не зануда? Чого ж він побоюється, навіщо постійно стримує себе?
***
Вікна – навстіж. Аромат бузку, змішаний із запахом юного листя і мокрого асфальту кружляє голову. Думати про навчання, про сесію… Неможливо! Впурхую до нього в квартиру:
– Яке повітря, який травень! Біжимо в парк!
– Не можу. Сьогодні п’ятниця – всеношна.
На мить завмираю, заціпенівши. Ну чому, чому він такий?!..
Однак цікавість і пристрасть до експериментів беруть в мені верх – плентаюся з ним до церкви на всеношну.
Пишність оздоблення і гарний спів ненадовго беруть верх: на очах сльози, каюсь в своїй несерйозності. Але вже через чверть години, подібно спійманій в клітку пташці, з тугою дивлюся у відкрите вікно – там травень… Як не поєднуються монотонне читання, запах ладану і серйозні обличчя з весняним шаленством природи. А що він? Сама увагу. «Як свічечка», – знаходжу подумки визначення.
Нарешті служба закінчена. Забуто тяжке стояння, на душі світло. Він посміхається. «Який чудовий вечір, природа немов вторить службі…» Вторить? ПРИРОДА вторить СЛУЖБІ ???.. Господи, до чого ж ми різні!
***
Осінь. Він уже вчиться в семінарії. На мені яскрава куртка, наймодніші штани, а з-під елегантного капелюха в’ється старанно накрученими локонами довге волосся. У Лаврі на мене всі обертаються.
Як він радий зустрічі, і як личить йому новенький чорний семінарський кітель… Швидко і дипломатично виводить мене за межі монастиря. «Яке на тобі вбрання!» – “Не подобається?” – «Дуже подобається, але в Лаврі цього не зрозуміють». Обличчя моє здивовано витягується: «Чому?!..»
Блукаємо по занедбаному парку, потопаючи в заметах жовтого і червоного осіннього листя, розкидаємо його ногами, збираємо букети. Старі гойдалки-човники, незважаючи на свій жалюгідний вигляд, на диво добре вписуються в золоту пишність парку.
– Погойдаємося? – несподівано пропонує він.
Вогненні дерева, сіре небо, ставок, монастирські стіни – все мчить вихором. Політ – ось свобода, мій рай!
«Бачив би мене владика ректор!» – сміється він.
***
Погожим осіннім вечором, коли запах паленого листя тоне в бузковому киселі сутінків, а серце щемить від підсвідомого смутку, ми прогулюємося уздовж стін Лаври.
– Слухай, я, схоже, заплуталася в своїх релігійних шуканнях. Чому треба все звузити – адже всі релігії за великим рахунком говорять про одне й те ж?
– Якщо дивитися на християнство як на звід моральних правил…
– А як же ще можна дивитися?!
– А ти охрестися і дізнаєшся, – він замовк. Потім продовжив:
– Христос – це і є християнство. Христос, а не абстрактні правила. Ось ми з тобою в житті скільки зустрічаємо людей. І тільки один стає дорожче за інших – немов половина тебе. Чому саме ця людина, чому саме його полюбив, йому повірив? Чому? Не знаю. «Зорко лише серце. Найголовнішого очима не побачиш».
Зорко одне лише серце…
***
День мого хрещення був сірим, по-справжньому зимовим. Ось і храм – маленький, сільський, дерев’яний, затишний. Біля дверей завсідники, церковні бабусі: «Подай, донечко!» Хор єлейних голосків перекриває раптом бабуся в яскраво-зеленій хустці: «А чому це мені гривня! Всім по дві, а мені одна?!»… Мій світлий урочистий духовний стан роздавлено однією фразою! Ці бабусі кого завгодно від церкви відвадять!
Охрещених – людей десять – від малого до великого. «В ім’я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь». Стою серед інших, повторюю, як заклинання: «Ось, тепер я християнка» – і нічого! Мені все здається, що батюшка скаже якесь останнє, найважливіше «амінь», і я відчую, що стала зовсім іншою. Намагаюся вдивитися в себе… Ні, все та ж. Якось навіть образливо.
Іду на зупинку. У церковній огорожі маячить знайома зелена хустка. «Допоможи, дочко!» – каже бабуся… І я раптом помічаю, що і губи, і руки у неї зовсім сині від холоду.
***
Взимку він приїжджав додому досить рідко, а, приїжджаючи, заскакував на якісь 10-15 хвилин і знову зникав.
«Ось і скінчилася наша… наша дружба», – думалося мені. Лише іноді по неділях він зазивав мене в Лавру, і все ставало, як раніше – жарти, спогади і розмови…
Ранній недільний ранок. Одягаю єдину в моєму гардеробі спідницю до п’ят, пов’язувати на голову хустку. «На кого ти схожа?!» – сміються батьки.
Сьогодні він чекає мене, значить – вперед, в холодній електричці повз засніжені села, а там по скрипливому іскристому снігу прямо до Лаври. Могутні купола древніх соборів, як атланти, підтримують низьке сіро-блакитне небо. Мирно, гулко вдаряє дзвін. У повітря злітають зграї птахів, і їх галаслива карусель ширяє над дзвіницею.
Життя в Лаврі схильне до якогось особливого ритму, пройняте особливою атмосферою. Потрапляю всередину, і шкарпетки ніг автоматично зводяться разом, очі – долу, дрібною тихою ходою йду до нього. «Ну ти зовсім як справжня матінка!» Я вся сяю – хочеться бути хоч трохи причетною цим соборам, цього дзвону, цього нового, ще незрозумілого, але чомусь привабливого життя. Воно більше не здається похмурим.
Багато було пережито, передумано, перевідчуто цією сніжною зимою. Потім була перша сповідь, перший Великий піст, перший – справжній – Великдень. «Чогось ти, коник-стрибуненць, більше не скачеш?»
***
І знову травень. Сиджу біля відчиненого вікна не в силах відірватися від весняного алегро. Знову і знову не дають спокою «Вірші Юрія Живаго»:
І та ж суміш вогню і остраху
На волі і в живому затишку
І всюди повітря саме не своє…
Дзвінок у двері. На порозі – він, в білій сорочці з вишитим орнаментом. «Прямо як наречений, тільки квітів не вистачає», – усміхнулася я в душі.
Минув час. Ось, зараз доп’є чай і почне прощатися… «Так, до речі, я хотів тебе про щось просити, я, власне, за тим і прийшов».
Ах, ось, навіщо він прийшов – болісно кольнуло серце. Але тут же мої гіркі думки були перервані.
Тому що він раптом сказав, дуже м’яко і тихо:
– Виходь за мене заміж…
Автор – Кіра Поздняева
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
