fbpx

Віра Гаврилівна кинула на стіл тисячку. – З мене годі. Я за все плачу. Грошей не вистачає. Ти прийшла на все готове, ще й без ложки і виделки. Якщо ти так і плануєш жити за мій рахунок, то вимітайся з квартири вже. – Я пожалілася Павлу, а той сказав, що мама права. – Вона нам і дах над головою дала, і годує, а твої батьки нам навіть наволочки не купили. – Мені так було образливо. Ось я і спакувала в свою клітчасту сумку одяг, який привезла в квартиру і повернулася до мами. В дверях свекруха ще витикнула: “Що ти той одяг туди-сюди волочеш? Викинь в  смітник, бо то один непотріб. Навіть на ганчірки не підійде”

Колись, коли я була маленька, бабуся мені розказувала, що без приданого її б ніхто заміж не взяв.

– Тато дав мені цілий віз віз статків. І подушки і перину, до воза була припнята корова, і обов’язково мав бути кусок землі. Я рахувалася заможною невісткою, – сказала мені бабуся.

Я лише похитала головою і про себе подумала, що добре, що в наш час такого немає. А виявляється, я помилилася – є.

Я виросла в багатодітній сім’ї. В мене є ще три сестри і два брати.

Жили ми в селі. Батьки важко працювали на городі. Ми їздили на базар і торгували овочами, фруктами, яйцями і молочними продуктами.

Ось тому, коли я вийшла заміж за Павла, то в їх квартиру переступила з одною клітчастою сумкою, в якій був лише одяг.

Пішла я за невістку, бо в нас в селі без нічого вулик.

З приданого мені нічого не дали, бо не було з чого.

Але мені на початку і слова ніхто не сказав. Свекруха прийняла гарно, а я старалася бути всім корисною.

Працювала я продавчинею в невеличкому магазинчику. На обід прибігала і старалася щось в квартирі зробити, прибрати, заготовки до вечері підготувати.

Я і варила і пекла. Чоловік працював, гроші давав мамі і на продукти і за комунальні платив.

А через пів року я дізналася, що чекаю дитину.

Коли в нас народилася Оленка, все змінилося. Я не працювала, грошей Павла на все не вистачало. Свекруха почала нервуватися.

Все чіплялася за любу дрібничку. Один раз я попросила її по дорозі купити упаковку підгузок, і забула їй зразу гроші віддати.

Скільки було читано і співано… “То ви мені ту дитину народили?”

З дитиною на руках, але я старалася все встигати. Свекруха працювала, а я готувала їсти, прибирала, щоб коли всі зійдуться, то було все готово.

Одного дня Віра Гаврилівна кинула в нервах на стіл тисячку.

– З мене годі. Я за все плачу. Грошей не вистачає. Ти прийшла на все готове, ще й без ложки і виделки. Якщо ти так і плануєш жити за мій рахунок, то вимітайся з квартири з дитиною вже.

Я пожалілася Павлу, а той сказав, що мама права і я маю мовчати.

– Вона нам і дах над головою дала, і годує, а твої батьки нам навіть постільної білизни не купили.

Мені так було образливо. А що я мала робити, з дитиною шукати роботу?

Ось я і спакувала в свою клітчасту сумку одяг, який привезла в квартиру і повернулася до мами.

В дверях свекруха ще витикнула: “Що ти той одяг туди-сюди волочеш? Викинь на смітник, бо то один непотріб. Навіть на ганчірки не підійде”.

В селі місця мало, але для мене з дочкою знайшлося.

Чоловік один раз до нас з дочкою навідувався. Каже, щоб я просила в мами пробачення і поверталася. Але за що? За те, що мої батьки приданого не спромоглися спакувати?

Ось вам і посміялася з бабиного приданого на фірі, а сама тепер сльози в подушку ллю.

А ви б жили в такій сім’ї? Що мені робити?

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page