Я стояла в кухні, тримаючи в руках чашку з холодною кавою, коли почула, як грюкнули двері. Руслан увійшов із похмурим обличчям, кинув ключі на стіл і, не знімаючи взуття, глянув на мене так, ніби я поцупила щось у нього з кишені.
– Віро, що це було? Мама подзвонила. Сказала, що бачила тебе в парку з якимось типом. Ви, мовляв, сиділи, сміялися, і виглядало це… не по-дружньому, – сказав мені чоловік.
Я відчула, як серце стиснулося. Поставила чашку на стіл, щоб не розлити, і глибоко вдихнула. Знала, що Марія Степанівна, моя свекруха, не пропустить нагоди зробити з мухи слона. Але щоб так швидко? Я ще навіть не встигла розповісти Руслану про свою зустріч із колегою.
– Це був Тарас, – сказала я, стараючись тримати голос рівним. – З роботи. Ми обговорювали проєкт для завтрашньої презентації. Нічого більше.
Руслан схрестив руки і притулився до стіни. Його очі, зазвичай теплі, зараз були холодними, як осінній дощ.
– Чому я дізнаюся про це від мами, а не від тебе? – запитав він. – Вона сказала, що ви виглядали… ну, дуже близько. І що ти сміялася так, ніби забула, що в тебе є чоловік.
Я відчула, як у горлі застряг ком. Це не була розмова. Це був допит. І найгірше – я знала, що Марія Степанівна не просто так зателефонувала Руслану. Вона не просто побачила мене в парку. Вона шукала привід, щоб вколоти, щоб поставити під сумнів усе, що я роблю. І тепер я мала виправдовуватися за те, що було звичайною робочою зустріччю.
Це був звичайний день у нашому невеликому місті на Львівщині. Я працюю в ІТ-компанії, яка займається розробкою сайтів для місцевих бізнесів. Робота цікава, але іноді вимагає швидких зустрічей поза офісом, особливо коли дедлайни горять. Того дня я домовилися з Тарасом, нашим дизайнером, зустрітися в парку біля центральної площі. Він мав показати мені макети для нового проєкту, а я – дати свої правки. Нічого особливого: кава, ноутбук, кілька жартів про те, як клієнт знову хоче “щось яскраве, але не дуже”.
Ми сиділи на лавці, пили каву з паперових стаканчиків і гортали файли на Тарасовому ноутбуці. Я сміялася, бо він пожартував про те, як я випадково поставила в презентації смайлик замість цифри. Це був момент легкості, яких у робочі будні так мало. Але раптом я відчула, ніби хтось пильно дивиться на мене. Озирнулася – нікого. Тільки дерева шелестіли від легкого вітру, а неподалік бабуся годувала голубів. Я знизала плечима і повернулася до розмови.
– Дякую, Тарасе, ти врятував мене перед завтрашньою зустріччю, – сказала я, складаючи свої нотатки. – До завтра в офісі?
– Без проблем, Віро, – усміхнувся він. – Тільки не забудь, що клієнт просив “щось у стилі ретро, але сучасне”. Я досі не знаю, що це означає.
Ми розійшлися, і я пішла додому, навіть не підозрюючи, що цей момент стане початком справжньої бурі.
Коли Руслан пішов на роботу, не сказавши більше ні слова, я залишилася сама з думками, що гуділи, як рій бджіл. Я не могла повірити, що Марія Степанівна так швидко зробила висновки і побігла розповідати сину свою версію подій. Вона завжди була надто прискіпливою до мене, але цього разу вона перейшла межу. Я намагалася згадати, що саме вона могла побачити. Ми з Тарасом сиділи на лавці, сміялися, він передав мені ноутбук, щоб показати макет. Може, це виглядало якось двозначно? Але ж це абсурд! Я ніколи не давала приводу думати, що в мене є щось, крім роботи, на думці.
Я вирішила зателефонувати їй. Не тому, що хотіла виправдовуватися, а тому, що не могла дозволити, щоб між мною і Русланом росла недовіра через її вигадки. Набрала номер, відчуваючи, як тремтять пальці.
– Доброго дня, Маріє Степанівно, – почала я, стараючись звучати спокійно. – Можна поговорити про те, що ви сказали Руслану?
– А що тут говорити, Віро? – Її голос був холодним, як крига. – Я бачила, що бачила. Ти сиділа з якимось хлопцем, сміялася, як школярка. І не треба мені розповідати, що це була просто робота. Я не вчора народилася.
– Це був мій колега, Тарас, – відповіла я, стримуючи роздратування. – Ми обговорювали проєкт. Нічого іншого там не було. Чому ви одразу подзвонили Руслану, не поговоривши зі мною?
– Бо я дбаю про свого сина, – відрізала вона. – І не хочу, щоб він залишався в невіданні, поки ти там… розважаєшся.
Я була ошелешена. Вона не просто підозрювала мене – вона вже винесла вирок. І найгірше – вона переконала Руслана, що я щось приховую. Я спробувала ще раз:
– Маріє Степанівно, я розумію, що ви турбуєтеся про Руслана. Але ви помиляєтеся. Я нічого не приховую. Мені прикро, що ви так подумали, але я не зробила нічого, що могло б зашкодити нашій сім’ї.
– Побачимо, – коротко відповіла вона і поклала слухавку.
Я стояла посеред кухні, тримаючи телефон, і відчувала, як усе всередині кипить. Це не була просто помилка. Це була спроба підірвати мою сім’ю, мою довіру з Русланом. І я не знала, як із цим боротися.
Того вечора Руслан повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Я сиділа на дивані, гортаючи телефон, але думки були далеко. Коли він увійшов, я одразу відчула напругу. Він не подивився на мене, лише кинув сумку біля дверей і пішов мити руки.
– Нам треба поговорити, – сказав він, сідаючи за стіл. Його голос був спокійним, але в очах я бачила сумнів.
– Я знаю, – тихо відповіла я. – Руслане, я не розумію, чому ти дозволяєш мамі сіяти цю недовіру. Ти ж знаєш мене. Знаєш, що я ніколи б не…
– Я не знаю, що думати, Віро, – перебив він. – Мама знову дзвонила. Сказала, що бачила, як той хлопець торкався твоєї руки. І що ти виглядала… щасливою. Не так, як удома.
Я відчула, як усе всередині стискається. Торкався руки? Тарас передав мені ноутбук, можливо, наші пальці десь перетнулися на секунду. Але це ж не привід для таких звинувачень!
– Руслане, це абсурд, – сказала я, стараючись не зірватися. – Ми працювали. Це був Тарас, мій колега. Я розповідаю тобі про нього, про проєкти, про роботу. Чому ти віриш мамі більше, ніж мені?
Він зітхнув і відвів погляд.
– Я не кажу, що вірю їй. Але коли твоя мама каже, що бачила щось дивне, це… змушує задуматися. Я просто хочу правди.
– Ти її чув, – відповіла я, відчуваючи, як тремтить голос. – Я не приховую нічого. Але якщо ти мені не віриш, то що я можу зробити?
Ми сиділи мовчки. Він дивився в стіл, я – у вікно. Між нами зростала стіна, яку я не знала, як розібрати.
Наступні дні були як у тумані. Руслан поводився стримано, але я відчувала, що він спостерігає за мною. Кожен раз, коли я брала телефон, щоб відповісти на повідомлення, він кидав швидкий погляд. Ми перестали сміятися над дрібницями, як раніше. Наші вечори, які колись були сповнені розмов і жартів, тепер проходили в тиші. Я намагалася завести розмову, але він відповідав коротко, ніби боявся сказати щось зайве.
Я вирішила, що так не може тривати. Якщо Марія Степанівна хоче бурі, я не буду ховатися. Я запропонувала Руслану організувати зустріч із нею, щоб усе з’ясувати раз і назавжди. Він погодився, але я бачила, що йому незручно. Він любив свою маму, і я це розуміла. Але я не могла дозволити, щоб її підозри руйнували наш шлюб.
Ми зустрілися в кафе в центрі міста. Марія Степанівна сиділа за столиком, із ідеально прямою спиною і суворим виразом обличчя. Я намагалася виглядати спокійно, але всередині все кипіло.
– Доброго дня, Маріє Степанівно, – почала я. – Я хочу, щоб ми нарешті розібралися з цією ситуацією. Я не зробила нічого, що могло б образити Руслана чи нашу сім’ю. Те, що ви бачили в парку, було робочою зустріччю. Нічого більше.
Вона подивилася на мене, ніби я була дитиною, яка виправдовується за розбиту вазу.
– Віро, я розумна, – сказала вона. – Я знаю, що бачила. Ви з тим хлопцем поводилися так, ніби ви не просто колеги. І я не хочу, щоб мій син страждав через твої… пригоди.
Я стиснула руки під столом, але змусила себе залишатися спокійною.
– Я не зраджувала Руслана, – твердо сказала я. – І мені прикро, що ви так думаєте. Але я не дозволю, щоб ваші припущення руйнували нашу сім’ю. Якщо у вас є якісь докази, скажіть. Якщо ні – припиніть звинувачувати мене.
Вона мовчала, але її погляд був повний недовіри. Руслан сидів поруч, опустивши очі. Я чекала, що він щось скаже, захистить мене, але він лише зітхнув.
– Мамо, я вірю Вірі, – нарешті сказав він. – Але мені важко, коли ти постійно нагадуєш про це. Давай просто залишимо цю тему.
Марія Степанівна пирхнула, але не стала сперечатися. Ми розійшлися, але я знала, що це не кінець. Вона не повірила мені, і я не була впевнена, що Руслан повірив до кінця.
Минули тижні. Ми з Русланом намагалися повернутися до нормального життя, але щось змінилося. Ми більше не ділилися дрібницями, як раніше. Я ловила себе на тому, що думаю, чи не перевіряє він мій телефон, коли я сплю. А він, здається, уникав розмов про свою маму. Ми намагалися бути обережними, але ця обережність лише поглиблювала прірву між нами.
Одного вечора, коли ми сиділи за вечерею, я не витримала.
– Руслане, скажи чесно, – тихо почала я. – Ти мені віриш? Чи все ще думаєш, що я могла щось приховати?
Він відвів погляд, але потім подивився мені в очі.
– Я хочу вірити, Віро. Але… це важко, коли мама постійно нагадує про те, що бачила. Я не знаю, як це зупинити.
Я відчула, як серце защеміло. Я любила його, але не знала, чи вистачить у нас сил пройти через це. Ми намагалися, але чи можна повернути довіру, коли хтось іззовні постійно її підриває?
Минуло кілька місяців. Ми з Русланом почали більше розмовляти, намагалися відбудувати те, що було зруйновано. Але я досі відчувала тінь сумніву в його очах. Марія Степанівна більше не піднімала цю тему, але я знала, що вона чекає моменту, щоб знову вколоти. Я навчилася бути обережнішою, але це не те життя, якого я хотіла. Я хотіла довіри, відкритості, легкості. А замість цього отримала відчуття, ніби кожен мій крок хтось оцінює.
Я часто думаю, чи могли ми уникнути цього. Чи могла я щось зробити інакше? Поговорити з Марією Степанівною раніше? Бути відвертішою з Русланом? Чи, може, вся проблема в тому, що я дозволила чужим словам отруїти наше життя? Я не знаю відповіді. Але знаю, що хочу повернути те, що ми втратили. Питання лише в тому, чи можливо це взагалі? А ви як думаєте?
