Я зустріла Степана на останньому курсі університету. Це було як у книжках: ми обидва мріяли про велике майбутнє, повне кар’єрних досягнень і перемог.
Я обрала шлях дизайну, а він – економіки. На перший погляд, у нас було все для щасливого майбутнього: ми навіть говорили про те, що поїдемо разом працювати за кордон, коли закінчимо навчання. Всі мої плани зруйнували його батьки. Вони вирішили, що саме вони повинні визначити його майбутнє.
– Віро, що ти думаєш про переїзд до нашого міста? – сказала якось на сімейному святі його мама, Ніна Василівна, з посмішкою, яка швидше нагадувала лукаву зацікавленість, ніж гостинність.
– Ну, у мене є плани по роботі в Києві, – відповіла я, намагаючись залишити розмову на легкому рівні.
– Київ? Але ж це далеко. А в нас тут сімейний бізнес, Степане, ти ж знаєш, скільки людей чекають на твою допомогу, – сказала свекруха тоном, який я відразу сприйняла як натяк.
Мені здалося, що це просто жарт. Але невдовзі я зрозуміла: це була серйозна пропозиція. Ніна Василівна і її чоловік, Іван Миколайович, створили величезну компанію, яка спеціалізувалася на меблевому бізнесі. Вони хотіли, щоб Степан продовжив їхню справу і став головою підприємства. І, звичайно, в їхніх очах це було найкраще рішення, яке можна було прийняти.
З кожним місяцем, з кожною нашою зустріччю з їхньою родиною, мені ставало все важче залишатися на своїй позиції. Степан почав все більше часу проводити з батьками, навіть у вихідні. Спочатку це здавалося нормальним, бо вони допомагали йому в кар’єрному рості, але чим далі, тим більше я відчувала, як ці взаємодії позначаються на наших стосунках. Вони маніпулювали ним, граючи на його почуттях обов’язку перед родиною.
– Степане, ти ж обіцяв, що залишишся працювати тут, а не будеш шукати щось деінде, – одного разу прямо сказала мені його мама, коли я обережно натякнула, що хочемо з ним поїхати до Львова. – Ти повинен нам допомагати, і бути поруч, з нами, з родиною. Що ще тобі треба?
Це було неприємно чути. Як я могла їй відповісти? Вони навіть не запитали мене, чи хочу я цього! Мені не було місця в їхніх планах. Я залишилася просто біля Степана, як маріонетка, яка йде за ним, бо він не міг відмовити своїм батькам.
Згодом Степан почав ставити сімейний бізнес вище за нас. Ми перестали мати час один для одного, він постійно був зайнятий документацією, поїздками, збором інформації для батьків, а я залишалася вдома, чекаючи, коли ж ми зможемо хоча б поговорити нормально. Я втомилася від цього, але мені було важко зізнатися у своїй невдоволеності. Я боялася, що це поставить хрест на нашому шлюбі.
Одного вечора, коли ми знову були у Степанових батьків, я не витримала:
– Степане, ти взагалі пам’ятаєш, коли ми востаннє їли разом, просто ми з тобою? – запитала я, намагаючись стримати емоції.
– Це не важливо, Віро. Ти не розумієш, як багато я роблю для нашої сім’ї! – відповів він, не піднявши голови від паперів.
Те, що відбулося після, я не забуду ніколи. Я зрозуміла, що він був більше вірний своїм батькам, ніж мені. Що це за життя, коли твої бажання і мрії нічого не значать? Моя кар’єра, мої мрії, мої плани… все це здається їм неважливим.
Я не могла більше так жити.
– Степане, я більше не можу цього терпіти, – сказала я, збираючи свої речі.
– Що ти маєш на увазі? – запитав він, навіть не піднявши погляду.
– Ти вибираєш їх замість мене, і я не буду частиною цієї гри. Я не буду жити під контролем твоїх батьків, я не буду маріонеткою в чужій грі.
Ми розійшлися. Я не знаю, чи це був правильний крок, але я вперше за довгий час відчула себе живою. Це було нелегко, але я не могла залишатися в тіні чужих амбіцій.
Я пишу вам, шукаючи відповіді. Як ви думаєте, правильно я вчинила? Чи можливо було знайти компроміс із такими амбіційними людьми, як мої свекри? Як зрозуміти, коли не можна більше терпіти і коли потрібно йти за своїми переконаннями?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
