— Віро, ти ж бачиш, що мій син робить! Він удома сидить, як у норі, а на вулицю виходить тільки щоб з тими своїми приятелями вештатися до ночі. А вчора взагалі не прийшов ночувати! — голос сестри тремтів у слухавці, ніби вона тримала в руках останню надію.
Я сиділа на кухні в нашій маленькій квартирі на околиці Львова, де пахло свіжозвареною кавою з карпатським медом, і дивилась на Павла, який саме різав хліб для сніданку. Мій чоловік, спокійний, як Карпати взимку, підвів брову, але нічого не сказав. А я подумала: отакої, Галина, ти дзвониш мені, ніби я чарівниця, яка одним махом усе виправить.
— Галю, ти ж знаєш, що я не педагог, — відповіла я спокійно, намагаючись не дати голосу стати різким. — Степан — твій син, і ти сама маєш з ним розбиратися. Я можу поговорити, звісно, але що це дасть? Він тебе слухає?
Вона зітхнула так голосно, що я відчула, як подих долетів через дроти з нашого села під Львовом до міста. Галина, моя старша сестра, завжди була такою: повна емоцій, сліз і звинувачень у бік світу. А Степан… Ох, Степан. У Галини — син, у сина — купа талантів, які ніхто не розвиває, а в мене від того — постійний головний біль, бо родина ж одна.
Все почалося ще тоді, коли Степан народився. Батько його, той самий Мар’ян, кинув Галю через місяць після виписки. “Не витримав тиску”, — казав він потім, коли ми випадково зустрілися на базарі в центрі Львова. Галя тоді плакала ночами, а вдень перемивала кістки новій пасії Мар’яна — молодій дівчині з сусіднього села, яка, на її думку, мала все: красу, гроші від батьків і “легке життя”.
“Вона йому каву в ліжко носить, а я тут з дитиною на руках, як сирота!” — скаржилася Галя мені щоразу, коли ми телефонували. А я, Віра, молодша сестра, намагалася її заспокоїти: “Галю, ти сильна, ти впораєшся. Степан — твій скарб, зосередься на ньому”.
Але зосередитися Галя не могла. Її сенс життя став — порівнювати себе з тією “щасливою” і оплакувати свою долю. Степан ріс у цьому вихорі: мама в депресії, бабуся, моя мама Олена Іванівна, яка жаліла Галину і потайки балувала онука солодощами та дрібними подарунками. “Бідненький, весь у тата, — казала Олена Іванівна, коли ми з Павлом приїздили в село на вихідні. — Але розумний, як ніхто”. Я тоді мовчала, бо знала: “весь у тата” для них означало “лінивий і безвідповідальний”, а Степан просто не мав прикладу.
Перший раз я помітила проблему, коли Степанові було п’ять. Ми з Павлом приїхали в село на Великдень, привезли паски, які я сама спекла за рецептом бабусі. Двір повний родичів: тьотя Марія з сусіднього будинку, дядько Богдан, який приніс мутненьку, домашній квас, і, звісно, Степан, який бігав з усіма, як вихор. Але коли настав час прибирати після святкового столу, Галя сказала йому: “Стьопо, візьми ганчірку, витри стіл”. А він, малий, зиркнув на неї і кинув: “Саме ти роби, мамо, я втомився”.
Галя розплакалася на місці, обійняла його, поцілувала в щоки і сказала: “Мій бідненький, ти ж не винен, це я погана мама”. Я стояла остовпівши, бо Павло тихо шепнув мені: “Віро, це не нормально”. Той день запам’ятався мені надовго — паска з маком, яку я принесла, стояла недоїденою, а в голові крутилася думка: як же так, сестро?
З того часу я намагалася допомагати. Павло, мій чоловік, інженер на фабриці в Львові, завжди казав: “Віро, ти не можеш за всіх відповідати”. Але я відповідала. Відвозила Степана до школи в місті, коли Галя “не мала часу” — працювала прибиральницею в місцевому клубі, а ввечері втомлювалася.
“Він весь у тата, — повторювала Галя. — Не хоче вчитися, бо той теж нічого не добився”. А Степан тим часом малював картини: уявіть, хлопець у шість років брав олівці і креслив все, що бачив з вікна хати. “Дивіться, тьотя Віро, це наша Говерла!” — показував він мені з гордістю. Я хвалила, купувала йому альбоми для малювання, але Галя тільки зітхала: “Навіщо? Краще б таблицю множення вивчив”.
Школа стала справжнім випробуванням. У другому класі Степан почав пропускати уроки — “голова ниє”, “дощ на вулиці”. Директорка, пані Соломія, дзвонила Галі: “Виховуйте дисципліну, інакше доведеться переводити на домашнє”. Галя плакала, звинувачувала вчителів у “тиску”, а Степан тим часом сидів удома, дивився мультфільми на старому телевізорі та годував курок у дворі.
До третього класу він взагалі перестав ходити. “Домашнє навчання, — вирішила Галя. — Там спокійніше”. Але спокою не було: педагоги, які приходили раз на тиждень, часто йшли ні з чим. Якщо Галі не було вдома — а вона любила гуляти з подругами на лавочках біля церкви, — Степан міг просто не відчинити двері. “Настрій не той”, — казав він потім, коли я питала.
Павло намагався втрутитися. “Степане, ходімо на футбол, — пропонував він улітку, коли ми приїздили в село. — Там хлопці з твого віку грають”. Степан ішов, але через півгодини повертався: “Нудно, дядьку Павле”. А вечорами? Ох, вечори. Він збирався з тими своїми друзями — хлопцями з села, такими ж, як він, без школи, без планів. Гуляли полями, лазили по деревах, іноді доходило до того, що поверталися о третій ночі. Галя не лаялася — обіймала, годувала пізньою вечерею і казала: “Мій бідолашний, світ такий жорстокий”. А бабуся, Олена Іванівна, тим часом нишком сунула йому п’ять гривень: “На морозиво, онучку, бо мама не дає”.
Я спостерігала за цим роками, і серце стискалося. У 10 років Степан ще малював — тепер уже аквареллю, яку я привезла з міста. “Тьотя Віро, дивись, це львівські трамваї!” — показував він ескіз, де трамвай їхав Ринком, а навколо — люди в вишиванках. Я радилася з Павлом: “Може, запишемо його в художню школу в Львові? Там би розквітнув”. Павло кивав: “Так, але Галя не дозволить. Вона думає, що це марна трата часу”. І справді, Галя відмовилася: “Він і так розумний, не треба його мучити уроками”. Розумний… Таблицю множення він досі не знав напам’ять — “Навіщо? Я ж можу по пальцях порахувати”. А математика? Фізика? Він уникав, як чуми.
Час минав, Степан ріс. У 12 років він знайшов комп’ютер у сусіда — старенький ноутбук, на якому дивився відео про ігри. “Хочу програмістом стати”, — сказав він мені одного разу, коли ми сиділи на ганку хати, пили чай з м’ятою. Я зраділа: “Чудово! Давай я тобі книжки привезу, базові”. Привезла — “Python для початківців”, просту, з картинками. Але через тиждень Степан повернув: “Важко, тьотя. Краще подивлюся ютуб”. Галя підтримала: “Не змушуй його, Віро. Він сам розбереться, коли захоче”. А бабуся Олена Іванівна тільки посміхалася: “Мій онук — геній, просто час не настав”.
Павло терпів це мовчки, але я бачила, як його дратує. “Віро, ти марнуєш сили, — казав він увечері, коли ми лягали спати в нашій львівській квартирі. — Твоя сестра не змінюється, а хлопець росте без кордонів”. Він мав рацію. У 14 років Степан почав пропадати на цілі дні. “З друзями в місті”, — казав він, коли повертався. Друзі — то були хлопці з околиць, які гуляли за гаражами і розповідали історії про “велике життя”. Галя дзвонила мені в паніці: “Віро, він не приходить! Що робити?” А я відповідала: “Шукай його, Галю. І поговори серцем до серця”. Але серце в неї було зайняте жалями: “Чому в мене все так? Чому не як у тебе з Павлом?”
Ми з Павлом сім’я спокійна. Павло — з родини вчителів, дисциплінований, любить плани. “Кожен день — крок уперед”, — каже він. А я — журналістка на фрілансі, пишу статті про культуру Карпат, люблю тишу гір. Наші вихідні — прогулянки Підзамчов, кав’ярні на площі Ринок. Ніяких драм. Але родина Галі влізала в наше життя, як бур’ян у город.
У 15 років Степан “загубив” свій шкільний зошит — той, де педагоги фіксували домашнє навчання. “Не знаю, куди подівся”, — знизав плечима. Педагоги пригрозили перевіркою, але Галя написала листа: “Він хворів, дайте час”. Хворий… Від ледацтва. Він дивився серіали ночами, спав до обіду, а ввечері — знову на вулицю. Бабуся давала гроші: “На проїзд, онучку”. А він витрачав на чіпси в кіоску.
І ось тепер, у 17, Степан — майже дорослий, але без жодного плану. Не ходить на жодні курси, не думає про професію. “Хочу мандрувати”, — каже він, коли я питаю. А мандрувати куди? “Куди ноги понесуть”. Галя дзвонить: “Віро, поговори з ним! Ти ж його любиш, як сина”. Люблю. Але як говорити, якщо слова відскакують, як горох від стіни?
Нещодавно ми з Павлом поїхали в село — на день народження мами. Хата повна гостей: кума Наталя принесла вареники з вишнями, дядько Юрій — саморобний сир. Степан сидів у кутку, гортав телефон. “Степане, — сказала я, сідаючи поруч, — розкажи, чим займаєшся?” Він зиркнув: “Нічим особливим, тьотю. Дивлюся відео про подорожі”. Я кивнула: “А чому б не почати вчитися? Є онлайн-курси з дизайну — ти ж малюєш”. Він посміхнувся криво: “Ліньки. Мама каже, що я й так усе вмію”. Галя почула і підбігла: “Правда ж, Віро? Не муч його!” Мама додала: “Не чіпайте хлопця, він сам знає, що робить”.
Повертаючись до Львова, я плакала в машині. Павло тримав кермо однією рукою, іншою — мою долоню. “Віро, ти не можеш усе контролювати. Галя мусить зрозуміти, що її жалкування руйнує сина”. Знаю. Але як сказати сестрі, яка бачить у кожній помилці Степана відлуння зради Мар’яна?
Тепер Галя знову дзвонить: “Будь ласка, вплинь на нього!” А я думаю: як? Степан повертається о четвертій ранку, телефон на беззвучному, двері хати тихо зачиняються.
– Мамо, ви ж бачите, що коїться, чому не скажете нічого? Але вона мовчить, бо любить онука понад усе.
Я згадую, як у дитинстві ми з Галею бігали полями під Львовом, мріяли про велике. Вона хотіла бути вчителькою, я — письменницею. Життя склалося інакше: я пишу, Павло будує мости (буквально, на роботі), а Галя… застрягла в жалю. Степан міг би бути художником, програмістом, мандрівником — у нього талант, я бачу. Але без дисципліни це просто мрії, що тануть, як сніг у травні.
Минулого тижня я поїхала до них сама — Павло залишився в місті, на зміні. Зустріла Степана біля річки: він сидів на березі, кидав камінці у воду. “Степане, — сказала я тихо, сідаючи поруч, — ти ж знаєш, що життя — як ця річка. Якщо не плисти, тебе змиє”. Він подивився на мене довго: “А якщо я не хочу плисти, тьотю? Мама каже, що все буде добре”. Я обійняла його — худого, з волоссям, що падало на очі. “Твоя мама тебе любить, але іноді любов — це не тільки обійми. Це йти вперед разом”. Він кивнув, але я знала: слова не дійшли.
Галя чекала вдома з чаєм. “Дякую, сестричко, — сказала вона. — Ти найкраща”. А я подумала: найкраща? Я просто намагаюся врятувати те, що руйнується на очах.
Тепер, коли Степанові 17, і він думає про армію чи роботу — чи взагалі не думає, — я питаю себе: скільки ще можна? Павло радить: “Дай час”. Але час — це те, що ми втрачаємо. Галя все ще плаче над минулим, Степан вештається теперішнім, а я… я між ними.
А ви, друзі, що б ви зробили на моєму місці? Як переконати сестру, що любов — це не тільки захищати від світу, а й штовхати його вперед? Чи є спосіб врятувати мрії хлопця, не руйнуючи родину? Поділіться, бо я вже не знаю, куди далі.
