Вісім років я вважала нашу сім’ю ідеальною командою, де кожна копійка йде в спільну справу. Вечеря у батьків мала бути звичайною подією, аж поки свекруха не дістала стару папку з документами. — Павле, тут твої папери на власність ще з того часу, як ви тільки зійшлися, — сказала вона, і цей момент став початком мого прозріння щодо паралельної реальності мого чоловіка.
Вечеря на честь річниці в батьків Павла мала стати просто черговим сімейним ритуалом, але вона перетворилася на момент, коли стіни мого затишного світу почали обсипатися мені під ноги. Ми зі Світланою, його матір’ю, ніколи не були близькими подругами, проте я завжди вірила, що між нами існує певний кодекс взаємної поваги. Павло сидів навпроти, спокійно накладаючи собі гарнір, і його впевнені рухи зазвичай заспокоювали мене, але не того вечора. У повітрі пахло смаженою гускою та старими парфумами, якими Світлана незмінно користувалася вже років двадцять. Це був важкий, солодкуватий аромат, що заповнював кожен куток їхньої тісної вітальні, де на стінах висіли вицвілі фотографії минулих поколінь.
Я розглядала малюнок на скатертині, намагаючись не звертати уваги на легкий скрегіт виделок об тарілки. Світлана поправила серветку і раптом підняла на мене очі, в яких блиснуло щось схоже на іронію або навіть жаль. Вона завжди вміла витримати паузу так, щоб ти почала почуватися ніяково без жодної причини.
— Знаєш, Мар’яно, я сьогодні перебирала старі речі на горищі, — почала вона, повільно відпиваючи воду з високої склянки.
Павло навіть не підняв голови, продовжуючи зосереджено вечеряти.
— Знайшла ту саму синю папку з документами, яку Павло привіз ще вісім років тому, коли ви тільки почали жити разом.
Я відчула, як пальці на моїх руках мимовільно стиснулися під столом. Вісім років тому ми з Павлом щойно орендували свою першу квартиру. Це був час надій і, як я думала, абсолютної чесності.
— Яку папку, мамо? — перепитав Павло, нарешті відірвавшись від їжі. Його голос звучав буденно, але я помітила, як він на мить завмер, тримаючи ніж над тарілкою.
— Ну ту саму, синку. Де твої старі договори та квитанції про сплату внесків за ту квартиру в центрі, — Світлана усміхнулася мені, і ця усмішка здалася мені гострішою за лезо. — Я й не знала, що ти продовжуєш їх зберігати в мене, а не у вашій новій спільній оселі.
У мене в голові ніби щось клацнуло. Яка квартира в центрі? Ми всі ці роки жили в моїй невеликій квартирі, яку я отримала у спадок від бабусі, і кожну вільну копійку вкладали в ремонт та спільні поїздки. Павло завжди казав, що власних заощаджень у нього немає, бо він допомагав батькам і закривав якісь старі борги минулого життя.
— Світлано Василівно, ви, мабуть, щось переплутали, — промовила я, намагаючись зберегти спокій у голосі, хоча всередині все стиснулося. — У Павла немає іншої нерухомості.
Світлана розсміялася, але цей сміх не був теплим. Він звучав як сухий шелест осіннього листя.
— Ой, Мар’яно, не будь такою наївною. Ви ж разом вирішували це питання. Чи ти хочеш сказати, що він тобі не розповів про ту трикімнатну на набережній, яку він здає вже п’ять років?
У кімнаті запала тиша. Така густа, що було чутно, як цокає старий годинник у коридорі. Кожен удар маятника відгукувався в моїй голові. Я подивилася на Павла. Він не дивився на мене. Він дивився на свою тарілку, і його обличчя стало кам’яним. Його пальці, що тримали виделку, зблідли.
— Павле? — покликала я його, але мій голос здригнувся.
Він повільно поклав прибори на стіл.
— Мамо, зараз не час для цих розмов, — коротко кинув він, і в його тоні я почула метал, якого раніше ніколи не помічала.
— А коли буде час? — Світлана вела свою гру, здається, зовсім не переймаючись наслідками. — Дівчині корисно знати, на якому фундаменті стоїть її сімейне благополуччя. Ти ж завжди казав, що це ваш спільний секрет для страховки.
Я відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині. Спільний секрет? Страховка? Усі ті вечори, коли ми рахували гроші на нову пральну машину, усі ті моменти, коли я відмовляла собі в дрібницях, щоб ми могли швидше завершити ремонт у коридорі — усе це було декорацією?
— Яка квартира, Павле? — я намагалася говорити чітко, хоча повітря в кімнаті стало замало.
Він нарешті підвів погляд. У його очах не було каяття. Там була лише досада від того, що таємниця випливла назовні в такий незручний спосіб.
— Мар’яно, давай обговоримо це вдома. Це не те, що ти думаєш.
— О, це саме те, що вона думає, — втрутилася Світлана, підливаючи собі води. — Ти ж сам казав, що краще мати щось своє на випадок, якщо у вас не складеться. Дуже далекоглядно з твого боку.
Я встала з-за столу. Стілець із неприємним скрипом від’їхав назад. Світлана спостерігала за мною з цікавістю, ніби дивилася виставу в театрі. Павло теж піднявся, простягнув руку, щоб зупинити мене, але я відсахнулася.
— Ти вісім років мені брехав, — прошепотіла я.
— Я не брехав, я просто не договорював деякі деталі для нашої ж безпеки, — він спробував зробити крок назустріч, але я бачила перед собою чужу людину.
— Не договорював? Ти брав у мене гроші на комунальні послуги, знаючи, що в тебе є цілий статок за спиною? Ти дивився мені в очі, коли ми планували бюджет на місяць, і мовчав про те, що в тебе є квартира в центрі міста?
— Ти завжди була надто емоційною у питаннях фінансів, — відповів він уже впевненіше, ніби знайшов виправдання своїм діям. — Я хотів, щоб у нас був капітал. Хотів, щоб я мав опору.
— Опору від кого? Від мене? — я відчула, як на очі навертаються сльози, але я не дозволила їм витекти. — Ми були сім’єю. Принаймні, я так думала.
Світлана зітхнула, награно і сумно.
— Ну от, почалося. Павле, я ж казала, що вона не зрозуміє твоєї стратегії. Жінки завжди дивляться на речі занадто вузько.
Я подивилася на Світлану. Тепер я зрозуміла, чому вона це зробила саме зараз. Це не була випадковість. Це був вивірений хід, щоб показати мені моє місце. Вона хотіла зруйнувати ту ілюзію єдності, яку я так старанно будувала. І їй це вдалося.
— Стратегія? — я гірко всміхнулася. — Ваша стратегія базується на повному знеціненні моєї довіри.
Я пішла в передпокій, не чекаючи на відповіді. Руки тремтіли, коли я намагалася застебнути ґудзики пальта. Павло вийшов за мною.
— Мар’яно, зачекай. Ми не договорили. Це просто квартира, це не кінець світу.
— Це не квартира, Павле. Це вісім років життя в ілюзії, — я відчинила двері. У під’їзді було прохолодно і пахло сирістю. — Ти весь цей час готував собі шлях для відступу. Ти ніколи не вірив у нас так, як вірила я.
— Я робив це для нас! — вигукнув він мені в спину.
Я зупинилася на хвилину, не обертаючись.
— Ні, ти робив це для себе. Бо якби ти робив це для нас, я б про це знала.
Я вийшла на вулицю. Вечірній лютневий вітер обпалив мені обличчя, але це було навіть приємно після тієї задухи в квартирі Світлани. Я йшла по тротуару, не вибираючи напрямку. Ліхтарі відкидали довгі, поламані тіні на мокрий асфальт. У голові крутилися спогади: як ми купували старі меблі, як я раділа кожній новій речі в нашій оселі, як ми мріяли про великий будинок у майбутньому. Тепер усе це здавалося фарсом. Кожна його посмішка, кожен жест турботи тепер були під підозрою.
Чи можна продовжувати будувати щось на фундаменті, який виявився суцільною пустотою? Чи можливо пробачити людині те, що вона тримала за спиною ціле паралельне життя, поки ти віддавала всю себе?
Я йшла далі, а за моєю спиною залишалося вісім років, які я більше не могла назвати своїми.
А як би ви вчинили, дізнавшись, що найближча людина роками будувала запасний план на випадок вашої невдачі?
