Вітчим привіз мене в чуже село під приводом забрати стару швейну машинку, заглушив свій потріпаний Renault біля зелених воріт і раптом сказав, щоб я поправила волосся, бо «не годиться знайомитися з майбутньою свекрухою розпатланою». Я спочатку навіть не відреагувала. Сиділа з пакетом яблук на колінах і дивилася на нього, намагаючись збагнути, чи це його черговий недолугий жарт. Але вітчим уже вийшов із машини, дістав із багажника банку меду й покликав мене за собою.
— Степане, ти зараз що сказав? — запитала я, наздоганяючи його біля хвіртки. — Яка ще свекруха? Ми начебто приїхали по машинку тітки Лесі.
Він навіть не зупинився.
— Машинка теж буде. Не вигадуй наперед проблеми. З людьми познайомишся, чаю вип’єш. Ніхто тебе тут до батареї не прив’язує.
— З якими людьми?
— Нормальними. Побачиш.
Двері будинку відчинила невисока жінка років п’ятдесяти п’яти у світлому фартуху. Вона подивилася спочатку на Степана, потім на мене, і її обличчя відразу розпливлося в усмішці.
— То це наша Наталя?
Наша.
Одне слово, а мені захотілося розвернутися й піти назад до машини.
— Не ваша, — відповіла я швидше, ніж устигла подумати.
Жінка розгубилася.
Степан кашлянув.
— Галино, не звертай уваги. Вона в мене після міста стала дуже самостійна.
— Я не «після міста», — сказала я. — І якщо ви мене сюди привезли знайомитися з якимось нареченим, то могли хоча б попередити.
Саме в цю мить із сараю вийшов високий хлопець у робочій куртці. У руках тримав викрутку, на рукаві була смуга пилу.
Він почув останню фразу.
Подивився на Степана.
Потім на Галину.
І сказав:
— Ви серйозно їй нічого не сказали?
Оце і був Микита.
Я тоді ще не знала, що через два роки сидітиму з ним на кухні нашого будинку, сваритимусь через те, хто забув купити сіль, і згадуватиму цей день зі сміхом.
Тоді мені було зовсім не смішно.
Моє дитинство взагалі мало нагадувало історії, де дівчина сидить біля вікна й мріє про велике кохання. Ми жили в маленькому селищі на Тернопільщині. Мама працювала в їдальні, Степан — де доведеться: то на пилорамі, то ремонтував людям паркани й дахи, то брав сезонну роботу.
Рідним батьком він мені не був, але виховував мене з восьми років.
Жили скромно. Одяг часто переходив від двоюрідної сестри, картоплю садили самі, консервація займала половину комори. Я з дитинства знала, що гроші не з’являються в тумбочці.
У п’ятнадцять років уже могла сама сапати город, перебрати картоплю, натягнути дріт для помідорів і приготувати вечерю на всіх.
Степан ніколи мене не жалів.
— Руки маєш, голова є — не пропадеш, — казав він.
Мене це іноді страшенно дратувало.
Особливо коли однокласниці в суботу їхали в район гуляти, а я перебирала цибулю.
Після школи я вступила до коледжу у Львові на технолога харчового виробництва.
Для мене Львів був майже іншим світом.
Гуртожиток, нові люди, трамваї, кав’ярні, де чашка капучино здавалася мені нечуваною розкішшю. Я підробляла у невеликій пекарні: спочатку прибирала, потім почала допомагати на кухні.
Додому приїжджала рідко.
Мама сумувала.
Степан бурчав:
— Дивися там, не стань великою пані.
Я відповідала:
— Обов’язково стану.
Насправді я дуже хотіла залишитися у Львові.
Після навчання розсилала резюме, ходила на співбесіди. Але хорошу роботу без досвіду знайти не вдалося. У пекарні могли залишити лише на неповну ставку, а за кімнату треба було платити.
Я протрималася ще кілька місяців.
Потім повернулася додому.
Мені було двадцять два, і це повернення я сприймала як особисту поразку.
У селищі все залишилося таким самим. Та сама автобусна зупинка. Той самий магазин біля школи. Ті самі сусідки, які за перший тиждень устигли запитати, чи я «назовсім», де працюватиму й чи маю когось у Львові.
Роботу знайшла у районному кафе.
Їздила автобусом.
Вставала о п’ятій тридцять. Поверталася після восьмої вечора.
Степан дивився на мене й казав:
— Довго ти так не витримаєш.
— Витримаю.
— Ти вперта.
— Від вас навчилася.
Саме тоді він почав дивно згадувати якогось Микиту.
Спочатку між іншим.
— У Галини син теплицю поставив. Сам усе зробив.
Я не реагувала.
Через кілька днів:
— Микита машину купив. Не нову, але своїми руками довів до пуття.
— Вітаю Микиту, — відповідала я.
Ще через тиждень:
— Кажуть, Микита дівчини не має.
Я поставила чашку.
— Степане, якщо ви хочете мене комусь посватати, навіть не починайте.
Він засміявся.
— Та кому ти треба така сердита?
Я подумала, що тема закрита.
Помилилася.
У суботу Степан сказав, що треба з’їздити в сусіднє село до його знайомої Галини. Вона нібито віддавала стару швейну машинку Singer, а мама давно хотіла таку для дрібного ремонту.
Я поїхала.
Далі були зелені ворота, мед і «майбутня свекруха».
Микита, на відміну від наших старших, виглядав так, наче теж хотів провалитися крізь землю.
— Наталю, я справді думав, що ти знаєш, — сказав він.
— Що саме я мала знати?
Галина заметушилася.
— Та Господи, діти, ніхто вас не женить. Ми просто подумали познайомити.
— А чому не можна було сказати: «Наталю, хочемо познайомити тебе з хлопцем»?
Степан відповів:
— Бо ти б не поїхала.
— Правильно. Це називається «не хочу».
Я розвернулася до хвіртки.
Степан гукнув:
— А машинка?
— Самі забирайте свою машинку!
До нашого селища було близько семи кілометрів.
Я серйозно збиралася пройти їх пішки.
Микита наздогнав мене біля автобусної зупинки.
— Почекай. Я тебе відвезу.
— Не треба.
— Наталю, я тут ні до чого.
— Усі ви ні до чого.
Він усміхнувся.
— Я принаймні не знав, що тебе привезуть обманом.
Я подивилася на нього.
— А що тобі сказали?
— Що Степан приїде з падчеркою, яка навчалася у Львові. Мама сказала, що ми можемо познайомитися. Я відповів: добре. На цьому все.
— І тебе нормально влаштовує, що мами з вітчимами влаштовують знайомства?
— А де я маю знайомитися? Біля тракторного магазину?
Я не втрималася й засміялася.
Одразу ж насупилася.
— Все одно не смішно.
— Згоден. Але сім кілометрів у цих туфлях ти не пройдеш.
Я подивилася на свої білі Adidas, які берегла ще зі Львова.
— Пройду.
— Тоді я їхатиму поруч на першій передачі.
— Навіщо?
— Щоб твій Степан потім не сказав, що я дозволив його падчерці йти додому самій.
Так ми й познайомилися.
Я все-таки сіла в машину.
Дорогою майже не говорили.
Біля мого дому Микита сказав:
— Я не проситиму номер. Бо ти зараз точно відмовиш.
— Правильно думаєш.
— Але якщо колись перестанеш на мене сердитися за чужу витівку, Степан знає, де мене знайти.
Я грюкнула дверцятами трохи сильніше, ніж треба.
Удома влаштувала вітчимові таку розмову, що мама вийшла на подвір’я, аби не слухати.
— Ви не маєте права вирішувати, з ким я знайомитимуся!
— Я нічого не вирішив.
— Ви привезли мене туди обманом!
— Бо ти кожного хлопця відганяєш, навіть не поговоривши.
— Це моє життя.
Степан нарешті перестав усміхатися.
— Твоє. Я це знаю. Але я бачу, як ти щодня о п’ятій встаєш, їдеш у те кафе, повертаєшся без сил і всім доводиш, що тобі ніхто не потрібен.
— І тому треба знайти мені чоловіка?
— Ні. Тому я хотів, щоб ти просто побачила нормальну людину.
— Більше ніколи так не робіть.
— Добре.
На цьому ми домовилися.
Я була впевнена, що Микиту більше не побачу.
Через тиждень у нашому кафе зламалася морозильна камера.
Господар бігав по кухні й нервував, бо всередині було продуктів на кілька днів. Викликали майстра.
Приїхав Микита.
Я вийшла з комори з коробкою овочів і мало її не впустила.
Він теж мене побачив.
— Тільки не кажи, що це Степан організував.
Я засміялася.
— Якщо організував, я його виселю.
Микита ремонтував морозилку майже дві години.
Перед від’їздом замовив каву.
Я принесла.
— Це за рахунок закладу, — сказала я.
— Чому?
— Бо врятував наші продукти.
— Тоді пиріг теж за рахунок закладу?
— Уже нахабнієш.
— А я думав, знайомимося.
Так почалося наше нормальне знайомство.
Без сватів.
Без Галини.
Без Степана.
Микита іноді заїжджав у кафе. Не щодня й не нав’язливо.
Одного разу запропонував підвезти після зміни.
Я погодилася.
Потім ми почали переписуватися.
Він працював електриком, додатково ремонтував людям холодильники й морозильні камери. Жив із мамою, але добудовував окрему частину будинку.
Мене це спочатку насторожило.
— Тільки не кажи, що твоя мама вже вибрала нам штори.
Микита засміявся.
— Після першого знайомства вона боїться навіть запитати, чи ми бачимося.
Галина справді поводилася дуже обережно.
Якось запросила мене на обід.
Я погодилася.
Після їжі автоматично почала збирати тарілки.
Вона зупинила:
— Наталю, залиш. Микита помиє.
Я подумала, що вона жартує.
Микита спокійно встав і поніс посуд до мийки.
У моєму домі чоловіки після обіду зазвичай ішли у свої справи.
Навіть Степан, хоч і працював багато, вважав кухню маминим царством.
Я дивилася, як Микита миє тарілки, і чомусь саме ця дрібниця запам’яталася.
Іншим разом я затрималася на роботі до десятої.
Микита приїхав забрати мене.
— Я сама доїду автобусом.
— Останній уже пішов.
— Є маршрутка до району.
— Наталю, сідай. Я все одно приїхав.
— Тобі завтра рано вставати.
— Тобі теж.
Він не говорив красивих фраз.
Просто приїхав.
Саме такі речі поступово змінювали моє ставлення.
А потім стався наш перший серйозний конфлікт.
Мені запропонували роботу у Львові.
Колишня керівниця з пекарні подзвонила й сказала, що відкривається місце технолога. Зарплата краща, ніж у районному кафе.
Я була щаслива.
Розповіла Микиті.
Він помовчав.
— Ти поїдеш?
— Думаю, так.
— Добре.
Мене це зачепило.
— І все?
— А що я маю сказати?
— Не знаю. Ми майже рік разом.
— Саме тому я не скажу тобі відмовлятися від роботи.
— А ми?
Микита подивився на мене.
— Якщо «ми» існуємо тільки поки ти живеш за десять кілометрів, то це слабке «ми».
Ця фраза мене здивувала.
Я чекала ревнощів. Умов. Може, навіть образи.
А він допоміг мені знайти кімнату у Львові.
Перші місяці приїжджав на вихідні.
Іноді я поверталася додому.
Так тривало майже рік.
Потім керівництво пекарні змінилося, умови стали гіршими. Я сама вирішила повернутися ближче до дому й почала шукати роботу в районі.
Микита не сказав: «Я ж говорив».
Не сказав: «Нарешті».
Лише запитав:
— Ти точно цього хочеш?
— Так.
— Тоді думаймо, що робити далі.
Саме тоді він запропонував одружитися.
Без ресторану.
Без музикантів.
Ми сиділи біля річки, їли бутерброди, які купили на заправці.
Микита дістав маленьку коробочку.
— Я зараз скажу дуже неромантичну річ.
— Уже страшно.
— Я хочу з тобою жити. Не зустрічатися між автобусами, не рахувати вихідні. Жити. Але тільки якщо ти сама цього хочеш. Бо після того, як наші родичі нас «познайомили», я боюся навіть слово «треба» біля тебе вимовляти.
Я сміялася й плакала одночасно.
— Треба було одразу так говорити.
— То що?
— Так.
Весілля зробили невелике.
Степан був страшенно задоволений собою.
На другий день він заявив:
— А ви мені не вірили.
Я одразу підняла палець.
— Навіть не починайте.
— Що? Я ж нічого.
— Ви досі винні мені вибачення за ті зелені ворота.
Степан засміявся.
— Вибач.
— Нормально.
— Але ж Микита хороший?
— Хороший.
— То хто мав рацію?
— Не псуйте момент.
Минуло багато років.
Ми з Микитою живемо окремо від Галини. Маємо двох дітей. Я працюю технологом у невеликому виробництві, Микита відкрив свою майстерню.
Ми сваримося.
Через побут. Через гроші. Через те, хто мав купити корм собаці. Через його звичку залишати інструменти на кухонному підвіконні.
Жодної казки.
Але є одна річ, якої Микита не робив ніколи.
Він ніколи не вирішував за мене.
Навіть якщо був упевнений, що знає краще.
Степан постарів, але ту історію досі любить розповідати гостям.
Зазвичай починає:
— Я відразу побачив, що вони одне одному підходять.
Я завжди перебиваю:
— А потім обманом завіз мене до чужої хати.
Він обурюється:
— Та який обман? Маленька хитрість.
— Я сім кілометрів додому пішки збиралася!
Микита додає:
— А я вже тоді зрозумів, що характер буде непростий.
— Міг не їхати за мною.
— Міг.
— Чого поїхав?
Він завжди відповідає однаково:
— Цікаво стало.
І всі сміються.
Я теж.
Бо тепер можу.
Але якби Микита в перший день поводився інакше — підтримав дорослих, почав говорити, що «вони краще знають», або сприйняв мене як дівчину, яку йому фактично привезли знайомитися без її згоди, — нічого між нами не було б.
Степан любить казати, що вгадав.
Можливо.
Тільки щасливе життя почалося не тому, що вітчим знайшов мені «правильного чоловіка».
Воно почалося тому, що чоловік, якого він вибрав для знайомства, першим визнав моє право нічого не вибирати.
Нещодавно ми з Микитою проїжджали повз ті самі зелені ворота.
Галина давно їх перефарбувала в коричневий.
Я сказала:
— Шкода. Зелені були історичні.
Микита засміявся.
— Треба було шматок фарби залишити дітям.
— І розповідати, як дід Степан мало не посватав маму без її відома?
— Чому «мало не»? Результат он на задньому сидінні сперечається через навушники.
Діти почули й одразу почали розпитувати.
Я озирнулася на них і сказала:
— Колись дідусь вирішив, що дуже добре знає, хто мамі сподобається.
— І вгадав? — запитала донька.
Я подивилася на Микиту.
Він усміхався.
— Випадково.
— Наталю! — обурився він.
— Добре. Можливо, не зовсім випадково.
Увечері ми заїхали до Степана й мами.
Степан сидів на подвір’ї й чистив яблука.
Я розповіла йому про нашу розмову в машині.
Він задоволено примружився.
— От бачиш. Треба було слухати старших.
Я сіла поруч.
— Ні, Степане. Треба було познайомити нас нормально.
— Та познайомив же.
— Обманом.
— Зате запам’яталося.
Тут сперечатися було важко.
Запам’яталося на все життя.
Я досі не вважаю, що дорослі мають право влаштовувати долю дітей на власний розсуд. Навіть із найкращими намірами. Навіть якщо їм здається, що вони бачать людей наскрізь.
Але мушу визнати одну незручну для себе річ.
Того разу впертий Степан справді побачив щось раніше за мене.
Він не знав, чи покохаю я Микиту.
Не міг цього знати.
Просто побачив двох молодих людей, які багато працювали, не боялися труднощів і однаково вперто хотіли самі вирішувати, як їм жити.
Можливо, саме тому ми й підійшли одне одному.
Іноді я думаю: якби того дня я таки пройшла ті сім кілометрів пішки й більше ніколи не зустріла Микиту, я б навіть не знала, повз яке життя пройшла.
А як ви вважаєте: Степан справді добре відчув людей чи йому просто неймовірно пощастило, що таке дивне знайомство закінчилося щасливо?
