Нас в сім’ї двоє. Я і старший брат Вітя. Він женився перший, і ощасливив нашу маму двома онуками, які з’явилися в сім’ї рік за роком. Так як допомогти Мар’яні не було кому, все лягло на мамині руки. Але це не було тягарем для неї, так, як вона дуже любить дітей, і давно вже мріяла про онуків.
Але це ще не все. Коли Мартусі і Святославчику було 2 і 3 рочки, Мар’яна знову була при надії. І все б нічого, якби на УЗД не сказали, що в неї б’ється одразу три сердечка.
Так наша мама стала за декілька років бабусею-героїнею. З п’ятьма дітьми Мар’яна тим більше не давала собі ради, тому мама практично днювала і ночувала в їхньому домі. Вона навіть пішла швидше на пенсію, щоб бути на зв’язку 24 години на добу. Благо всі ми живемо в одному районному центрі.
Згодом Мар’яні стало того мало, щоб мама просто до них приходила, вона почала намовляти її, щоб прийняла всю їх велику сім’ю у себе в домі – в тому домі де ще проживаю я.
Мамі було шкода невістку, і всі вони переїхали в наш дім. Але ніхто в той час не навіть не задумувався питанням, чи хотіла того я. Як мені було важко жити в цьому галасі, один Бог знає.
До середини першого курсу, я влаштувалася на роботу і переїхала жити до подруги, яка орендувала квартиру: а згодом Мар’яна здивувала нас новиною. 6-та дитинка…
На четвертому курсі я вийшла заміж. Отримала диплом, влаштувалася на роботу, згодом також вже носила під серцем дитя. І мою дочку мама навіть бачити не хоче. Їй вистачає дітей мого брата.
Мама їздить до мене в гості, із задоволенням їздить. Але до онуки навіть не підходить. Вона дивиться серіали, читає книжки, риється в інтернеті, приймає ванну. Мама приїжджає відпочити.
Я все розумію: Мар’яна вийшла на роботу, мама на господарстві. Спробуйте щодня готувати на таку ораву. Садки, школи, збори, поліклініки, підтримання чистоти… Старша дівчинка їй допомагає, але, в порівнянні з об’ємом турботи, ця допомога – крапля в морі.
Виходить, що ті внуки і внучки – рідні. Вони бачать бабусю кожен день, спілкуються з нею, вона допомагає їм з уроками, гуляє по дорозі з садка.
А моя дочка ніби й не внучка, а так…
Якось я розговорилася з мамою чоловіка, не витримала, поскаржилася на таку несправедливість.
– Це вибір твоєї мами. Вона сама вирішила звалити на себе такий тягар, сама вирішила допомагати родині твого брата. Ти нічого не виправиш, а якщо будеш ображатися або пред’являти матері претензії, то можеш зіпсувати відносини з мамою. У тебе є я. Я завжди допоможу, завжди приїду. Твоїй мамі дуже важко, з одною дитиною буває не просто, а там їх шестеро. Дай їй час: діти швидко ростуть, з часом її присутність перестане бути необхідністю, твоя мама буде більше приділяти увагу і твоїй доньці, – сказала мені свекруха.
Мені здається, що якби мама відразу не дозволила Мар’яні сісти на шию, то та не стала б стількох на світ приводити. Адже коли нема на кого розраховувати, то людина зважує свої можливості, думає про наслідки. Ми з чоловіком про другу не думаємо. По-перше, потрібна квартира побільше. По-друге, нехай свекруха і каже, що я завжди можу на неї розраховувати, я вдаюся до її допомоги тільки в самих крайніх випадках. Шкода, що у нашої невістки немає таких рамок.
Як би там не було, але мені образливо за таке ставлення…
Хіба я не права?
Фото ілюстративне – s14.flog
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
