… Літо завжди йде однаково. Стають коротшими дні, сонце світить так само яскраво, але промені його прохолодні. В повітрі миготять павутинки, а рідкі жовті листочки ще не бентежать душу, не змушують серце тоскно щеміти. Особливо добре в ранкові години: здається, все ще буде, все встигну…
***
Цю пору – пізнє літо – я полюбила недавно. Може, тому, що і сама переживаю її: до осені життя поки далеко, є час насолодитися тендітним теплом…
Глава сімейства поснідав і відбув на дачу, син Іванко помчав по нескінченним навіть у вихідний справах, а наша молодшенька квіточка-донька завтра повернеться з морського узбережжя. До приїзду треба б приготувати її улюблених пиріжків з грибами, ось і займуся тістом.
Я люблю возитися на кухні, коли моїх домочадців немає поруч. Неспішно протираю посуд, варю і смажу, мугикаю пісеньки і часто виглядаю у вікно. Колись переживала, що наша квартира на першому поверсі: хочеш не хочеш стаєш свідком непотрібних зайвих подій. А тепер подобається: ніби дивишся захоплюючий серіал…
***
Начинка для пиріжків готова, я знову виглядаю у вікно.
Сусідка Інна, молода струнка жінка, вивезла на прогулянку чоловіка. Андрій сидить в інвалідному візку, посміхається дружині і щось бурмоче кішці на лавочці… Після тієї аварії нііхто не сподівався, що він залишиться на цьому світі, а Інна буквально витягнула його. У лікарні біля нього, вважай, жила, схудла – самі очі залишилися. Але через півроку привезла додому Андрія, худого і жовтого, в колясці. Весь будинок спостерігав за ними і співпереживав: чи залишаться разом? Його пісенька проспівана, але ж Інна може піти, створити іншу сім’ю, народити, нарешті… А вона залишилася з Андрієм, який ніколи не стане на ноги.
– Інно, доброго ранку, заходь на чай! Пригощу зефіром і поділюся помідорами з дачі, просто цукрові! Андрюшо, здрастуй, молодцем виглядаєш, – відкривши вікно, спілкуюся з сусідами.
Андрій привітно киває.
– Зараз забіжу, – відгукується Інна.- Тільки Андрійка на сонечко вивезу…
***
Вона ніколи не скаржиться. Поки п’є чай і насолоджується зефіром, я збираю дари літа в гігантську сумку: гарбуз, пара кабачків, пружний перець, глянцеві баклажани, ну, і обіцяні помідори. Урожай на дачі в цьому році знатний.
– Не треба так багато, – несміливо заперечує Інна, але я махаю рукою і додаю банку малосольних огірків.
…Підперши щоку, слухаю Інну. Вона рідко відверта, такі хвилини безцінні.
– Інночко, прости за нетактовність, невже не думала кинути все і почати спочатку? З іншим, здоровим і сильним?
– Не буду особливо виправдовуватися, – посміхається сумно Інна. – Звичайно, думала. І на долю нарікала, і ночами плакала в подушку. І навіть придивлялася до інших. А потім зрозуміла: вистачить метань. Він не може ходити. І дитини у нас не буде. Але у інших теж чогось не вистачає, Господь нікому не дає повної мірою. У одних ноги-руки на місці, а серця немає. У інших розуму бракує, у третіх поваги і душевності. Тому помучилася і вирішила: будемо жити, як жили. Він мені замість дитини буде, ось таке материнство виходить. Та й любов нікуди не дінеш, ні він без мене, ні я без нього не можемо.
– А як тобі вдається берегти його від поганих думок? Люди часто не витримують біди, дурості роблять…
Інна тягнеться за черговою зефірною кулькою і знизує плечима:
– Так все просто, сусідко. Головне – говорити ласкаві слова. Тримати за руку, гладити по голові. Можна прожити без грошей, без житла і навіть без ніг, як в нашому випадку. А ось без ніжності і любові – нікуди. Часом немає сил готувати вечерю, мало не плачу від втоми, а Андрійко заспокоює: «Інко, наплюй. Сядь поруч і просто посидь зі мною». Знаєш, і сили відразу з’являються! Смажу яєчню, заварюю чай, стругаю бутерброди – ось і стіл накритий. А потім сидимо, згадуємо, як він залицявся до мене, як побився на дискотеці через мене…
У передпокої вона, ніяковіючи, просить:
– Мені по магазинах треба пробігтися. Ти поглядай за Андрійком, добре? Він ще годину погуляє, може, засне. Поглядай, добре? А я миттю, тільки за продуктами!
***
Пиріжки в духовці, у мене «технічна перерва». Дістаю м’який плед і виходжу до Андрія: день видався сонячний, але прохолодний, бачу, зимно йому… Ледь встигаю накрити, підопічний починає клювати носом. Ось і славно, а ми з кішкою будемо вартувати…
***
…Коли я в останній раз говорила своєму Віті ласкаві слова? Здається, на ювілей, коли тост вимовляла. А що саме говорила? Бажала здоров’я і успіхів, сказала, що ми з дітьми любимо його і цінуємо, що у нас чудовий татко. І що залишилося нам дочекатися онуків. Так і заявила: «Ну ось, батьку, всього ти досяг, потрібно тільки статус поміняти на діда». А він посміхнувся і в тон мені: «Згоден, матусю. Буду їм свистульки з клена вирізати і в парк водити на прогулянки»… І ні слова про те, що люблю його, як і раніше. Хоча ні, не раніше.
***
У нього були запаморочливі джинси, справжні, фірмові. І взагалі, Вітя виділявся з хлопців, здавався дорослим і грунтовним. І моторошно серйозним. Коли вперше пішов проводжати, розповідав про шумерську цивілізацію. А я, затамувавши подих, слухала. За два тижні проводжань я прослухала лекції про випадкові наукові відкриття, про чорні діри у Всесвіті і білі плями в історії…
Напевно, Вітьку несло б і далі, але мені захотілося цілуватися. І це був єдиний спосіб перервати потік знань з його вуст.
…Вітька здивовано відсахнувся, а потім відповів на поцілунок. Так з яким запалом! Хвилин через сорок опухлими губами промовив:
– Не хотів квапити, але випадок відповідний. Може, одружимося? Я люблю…
І нарешті з мого снігового королевича спала вся його вченість, у відповідь на моє «так» шепотів ніжності і кружляв в обіймах …
***
Я була і «кнопочкою», і «квіточкою», і «зайчиком»… А він був «тигром». Тому що в перший же рік ми завели кота. Злодійкуватого, зухвалого і верткого. Оскільки обом хотілося няньчити малюка, а той не поспішав заводитися в сімействі, вирішили скупати кота.
Хвостата вредина під струменем волала так, що весь дім здригався. У фіналі помстився: я передавала тварину Вітькові, який стояв напоготові з рушником. Кіт-нелюдь перекинувся через голову і стрибнув на господаря, кілька секунд гарцював і кинувся навтьоки, залишивши на Віті «автограф» у вигляді численних подряпин…
Так ми розлюбили купати котів, а Вітька став «тигром», «коханим тигром» – незалежно від часу доби.
***
Повернувшись з пологового будинку з Іванком, я отримала букет квітів, каракулеву шубу і найменування «матусенька». Іноді – «Лялечка».
Вітьку подобалося відчувати себе батьком подвійно: і турботливим батьком спадкоємця, і уважним «татком» мені. Я ж від безсоння і незвичного режиму стала вкрай неуважною. Власна неуважність засмучувала мене до сліз, а його розчулювала. «Мій дурненький зайчик, відпочинь, а я з Іванком погуляю», – говорив він, а я ображалася на “дурненького”. А як я його тоді називала? Здається, сонечком. Тому що з ним було тепло і радісно.
***
Поява Маші перейменувала мене в «Заю». Авжеж, важко залишатися «зайчиком», додавши 20 кіло і переселившись в 50-й розмір.
Потім, звичайно, вага пішла. А «Зая» залишилася. Та й то рідко, в основному ми були Вітею і Наталею.
Звичайно, хотілося повернути відчуття, коли земля з-під ніг, і він – коханий-бажаний-єдиний. Але у Машеньки проблеми після народження зі здоров’ям, а Ваня постійно застуджується в садку.
Грошей не вистачає, а вийти з декрету я не можу через дітей. У ванній треба б ремонт зробити, в передпокої лінолеум перестелити. У моєї мами виявили хронічну хвороба, Вітін батько вже кілька років тихо згасав від подібної болячки… Не до «зайчиків» було.
***
Інна відвезла Андрія годувати обідом, я звільнила пиріжки з жаркого полону духовки. За вікном потемніло, подув різкий холодний вітер: пізнім літом часті зміни погоди. Треба зігріти чаю, щоб поїти змерзлого дачника-чоловіка, скоро вже приїде…
…Інна сказала – треба говорити один одному ніжні слова. Так хто б сперечався! Але як, з чого почати, коли ви разом вже більше 20 років?
Нажили купу добра, поставили на ноги дітей, зрослися міцно, немов сіамські близнюки. Але при цьому немов оніміли, здається незграбним і навіть непристойним говорити рідній людині, що він для тебе означає.
Дивишся на сиві пасма, що замерехтіли в його шевелюрі, і сумно посміхаєшся: все одно красивий, такий гарний. Навіть кращий, ніж в молодості. Тому що пронизливіше, відчутніше. Як неждане тепло на кінець літа… Ми одне для одного давно вже «батько» і «мати». А ще: «Віть, не спізнюйся до вечері» і «Наталко, ти пульт від телевізора не бачила?»
Лише одного разу я випадково почула, як він був відвертим з друзями: «Наталку свою я люблю. Вона у мене золота». А я і зовсім нічого не кажу, переросли ми це, чи що…
А якщо спробувати все змінити? Взяти і сказати. Про сиві пасма, про те, що вдячна йому за дітей, за щасливе життя, що так само люблю, як тоді, коли він з розумним виглядом розповідав про шумерів… Треба просто зважитися, а вже він не відштовхне, він підтримає.
***
Увечері у всіх вікнах квартири на першому поверсі горить світло. Кухонне вікно відчинене, і якщо на вулиці випадкові перехожі, могли б стати свідками зізнання в любові. Однак в свідках тільки дрібний дощик. Після короткої трелі дверного дзвінка лунає схвильований жіночий голос:
– Вітю! Ну хіба так можна? Де ти зникаєш, телефон не відповідає, я тут перевелася вся! Господи, а змок як! Негайно в ванну, зараз чаю принесу. Хочеш, щоб знову спину прострелило? Ах ти, горе моє цибульне, душу з мене вийняв. Та облиш ти ці сумки в спокої, вигружу я твої помідори. Їй-богу, нерозумний, немов дитя мале!..
Наталя Гребньова
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
