— Візьми ці 500 гривень і нічого не кажи матері, — прошепотіла Олена Степанівна, тицяючи купюру в дитячу долоню. Софія швидко сховала гроші, кинувши на мене короткий, сповнений таємниці погляд. У цей момент я зрозуміла, що в моєму домі більше немає місця правді, а довіра доньки тепер має цілком конкретну ціну.
На кухні пахло застарілою заваркою та чимось солодким, нудотним. Марія стояла біля вікна, спостерігаючи, як за склом повільно осідає вечірній туман. Вона відчувала, як всередині наростає важкість, щось схоже на липку патоку, яка заважає дихати на повну силу. У коридорі почувся шурхіт курток і дзвін ключів. Це повернулася донька з прогулянки з бабусями.
— Софіє, ти вже вдома? — гукнула Марія, не повертаючи голови.
— Так, мам, ми прийшли, — голос доньки звучав занадто весело, із тією ноткою штучності, яку діти набувають, коли намагаються щось приховати.
Марія обернулася. Софія стояла в дверях, ховаючи руки в глибокі кишені нового пальта. За її спиною маячили дві постаті. Її мати, Ганна Петрівна, і свекруха, Олена Степанівна. Вони стояли плечем до плеча, як змовниці, хоча зазвичай ледь терпіли одна одну. Зараз їх об’єднувала спільна таємна місія, яку Марія намагалася зупинити вже другий рік.
— Ми чудово погуляли, Марійко, — Олена Степанівна розв’язала шарф, демонстративно поправляючи комір. — Зайшли в кафе, з’їли по тістечку. Хіба це гріх?
— Справа не в тістечках, Олено Степанівно, — Марія нарешті відірвалася від вікна і зробила крок до столу. — Ми ж домовлялися. Жодних позапланових подарунків. Ми з Іваном вчимо Софію цінувати гроші. Вона має розуміти, як вони дістаються.
Ганна Петрівна закотила очі, виймаючи з сумки парасольку.
— Ой, знову ти за своє. Дитина ще маленька, встигне вона настраждатися через ваші копійки. Ми просто хочемо, щоб у неї було дитинство.
— Дитинство не вимірюється купюрами, запханими в кишені, — відрізала Марія. — Софіє, покажи, що там у тебе.
Дівчинка завагалася, глянула на бабусь, шукаючи підтримки. Ті мовчали, але в поглядах читалося заохочення до мовчання.
— Нічого там немає, мамо, — тихо промовила донька, опустивши очі на свої черевики.
Марія підійшла ближче. Вона відчула запах дешевих парфумів свекрухи і запах сирості, що принесли з вулиці. Вона простягнула руку до кишені пальта. Софія відсахнулася, але Марія була швидшою. З тканини випало кілька згорнутих папірців. П’ятсот гривень, ще двісті, і ще одна п’ятсотка. Гроші впали на підлогу, виблискуючи новеньким папером на фоні старої лінолеумної плитки.
— Знову? — голос Марії здригнувся. — Ви знову це зробили?
— Та що ти галасуєш? — Олена Степанівна навіть не зніяковіла. — Це на шпильки. На морозиво. Тобі шкода, чи що? Ми свої гроші даємо, не твої.
— Ви псуєте мені дитину! — Марія відчула, як до горла підступає клубок. — Вона вчора відмовилася допомагати батькові в гаражі, бо сказала, що їй це не вигідно. Ви розумієте, що ви робите? Вона купує собі дорогі речі таємно від нас, бреше в очі.
— Вона не бреше, вона просто тебе боїться, — вставила Ганна Петрівна, знімаючи пальто. — Ти занадто сувора. Іван теж став як сухарь. Все рахуєте, все відкладаєте. На що? На старість? А жити коли?
— Ми збираємо на освіту, — Марія намагалася говорити спокійно, хоча руки тремтіли. — Ми хочемо, щоб у неї був старт. А ви вчите її, що гроші падають з неба, варто лише прийти до бабусі і зробити сумне обличчя.
Софія швидко підхопила гроші з підлоги і вибігла з кухні. Двері в її кімнату гучно зачинилися. Марія залишилася віч-на-віч з двома жінками, які вважали себе правими.
— Ви хоч розумієте, що підриваєте наш авторитет? — запитала вона, дивлячись то на матір, то на свекруху.
— Авторитет не на заборонах будується, доню, — Ганна Петрівна сіла на табурет. — От побачиш, вона виросте і буде пам’ятати, хто її балував, а хто за кожну копійку звіту вимагав.
— Це не допомога, це підкуп, — Марія відчула, як у скронях починає стукати. — Іван повернеться з роботи, ми будемо вечеряти. Я не хочу бачити ці гроші на столі.
— Ну і не побачиш, — усміхнулася Олена Степанівна. — Софійка розумна дівчинка, вона їх сховає.
Увечері, коли Іван повернувся додому, на кухні панувала тиша. Він сів за стіл, втомлено потер очі. Він працював на двох роботах, щоб виплатити кредит за квартиру і відкласти бодай щось на майбутнє. Марія подала йому вечерю, але сама не сіла.
— Вони знову давали їй гроші, Іване.
Чоловік завмер з ложкою в руці.
— Скільки цього разу?
— Більше тисячі. Вона ховала їх у кишенях. Вона вже навчилася брехати мені в очі, не кліпнувши.
Іван зітхнув, відсуваючи тарілку.
— Я розмовляв з мамою минулого тижня. Вона обіцяла припинити.
— Твоя мати і моя діють разом. Це якийсь зговір. Вони вважають нас поганими.
— Може, ми дійсно занадто тиснемо на неї? — Іван глянув на дружину. — Подивися на її однокласників. У всіх нові телефони, брендові кросівки. А наша Софія…
— Наша Софія має розуміти ціну речей! — перебила Марія. — Якщо ми зараз це проковтнемо, через п’ять років вона вимагатиме машину, а бабусі витягнуть заначки, щоб купити її в обхід нас. Це ламає характер.
Марія пішла в кімнату доньки. Софія сиділа за столом, втупившись у монітор ноутбука. На ліжку лежав новий рюкзак, якого ще вранці не було.
— Звідки це? — Марія вказала на річ.
— Подруга віддала, — не повертаючись, відповіла дівчинка.
— Софіє, не бреши мені. Я бачила гроші.
— Ну і що? — Софія різко розвернулася на стільці. Її обличчя було червоним від роздратування. — Чому ви вічно все забороняєте? Бабуся каже, що ви просто жадібні.
Ці слова боляче кольнули Марію. Вона згадала, як минулого місяця вони з Іваном відмовилися від походу в кіно, щоб купити Софії якісні зимові чоботи.
— Ми не жадібні. Ми відповідальні. Тобі потрібно зрозуміти різницю.
— Я розумію тільки те, що бабуся Олена мене любить, а бабуся Ганна теж хоче мені добра. А ви тільки рахуєте і сваритеся.
— Віддай мені ті гроші, що залишилися.
— Не віддам! Це моє! Вони мені дали!
Марія відчула безсилля. Вона не хотіла кричати, не хотіла застосовувати силу. Вона хотіла бути почутою, але стіна між нею і донькою ставала все товщою, і фундамент цієї стіни був викладений купюрами, які так щедро роздавали бабусі.
Наступного дня Марія вирішила діяти інакше. Вона запросила матір і свекруху на серйозну розмову, коли Софії не було вдома. Вони прийшли, налаштовані вороже, наче відчували, що їх будуть сварити.
— Сідайте, — Марія вказала на стільці. — Я хочу, щоб ми визначилися. Або ви граєте за нашими правилами, або ви бачитеся з онукою тільки в нашій присутності.
Олена Степанівна сплеснула руками.
— Ти чуєш, Ганно? Вона нам погрожує! Власну матір і свекруху хоче відлучити від дитини!
— Я не погрожую, я встановлюю межі, — спокійно відповіла Марія, хоча серце калатало десь у горлі. — Ви робите з неї споживача. Вона вже не цінує те, що ми їй купуємо. Для неї це сміття, бо вона знає, що ви дасте більше.
— Ми просто хочемо бачити її щасливі очі, — тихо сказала Ганна Петрівна. — Коли я даю їй ту папірці, вона посміхається. Вона обіймає мене.
— Отже, ви купуєте її любов? — запитала Марія. — Ви боїтеся, що без грошей ви їй не потрібні?
У кухні запала тиша. Чути було лише, як цокає старий годинник на стіні і як десь у сусідів капає вода в трубах. Це питання зависло в повітрі, важке і незручне. Олена Степанівна почала нервово крутити обручку на пальці.
— Це неправда, — нарешті витиснула вона. — Вона нас і так любить.
— Тоді доведіть це. Приходьте з книжками, приходьте погуляти в парк без відвідування магазинів. Навчіть її чогось, замість того щоб просто відкуповуватися.
— Ти нічого не розумієш, — Ганна Петрівна встала. — Ми прожили життя. Ми знаємо, як це — коли нічого немає. Ми не хочемо такої долі для неї.
— А я не хочу, щоб вона виросла людиною, яка продасть матір за нову модель телефону, — голос Марії став твердим як камінь.
Жінки пішли, не попрощавшись. Марія залишилася сама. Вона підняла з підлоги забутий шарф свекрухи і відчула раптове бажання його викинути. Вона розуміла, що ця битва ще не закінчена. Софія повернеться зі школи, і знову почнеться ця гра в хованки, брехня і образи.
Через тиждень ситуація загострилася. Софія прийшла додому в нових навушниках, які коштували майже третину зарплати Івана.
— Де ти це взяла? — запитав Іван, заходячи в кімнату.
— Бабуся Олена купила. Сказала, що це подарунок на день ангела, — виклично відповіла дівчинка.
— Але до дня ангела ще два місяці! — вигукнула Марія з коридору.
— Ну то й що? Вона сказала, що краще зараз, поки є знижка.
Іван сів на ліжко поруч з донькою.
— Софіє, ми ж просили тебе не брати таких дорогих речей. Ти розумієш, що це неправильно по відношенню до нас? Ми намагаємося збалансувати бюджет, а ти просто ігноруєш наші правила.
— Ваші правила — це нудьга! — Софія зірвалася на крик. — Ви хочете, щоб я була як ви? Щоб я рахувала кожну гривню на хліб? Я не хочу так жити! Бабусі кажуть, що ви просто не вмієте насолоджуватися життям.
Вона вдягла навушники, демонструючи, що розмова закінчена. Марія стояла в дверях, дивлячись на чоловіка. У його очах вона побачила таку втому і таку глибоку образу, що їй стало фізично боляче. Він працював без вихідних, відмовляв собі в усьому, а його власна мати навіювала дитині, що батько просто нездара, який не може забезпечити “красиве життя”.
Того вечора Марія довго не могла заснути. Вона думала про своє дитинство. Її батьки теж не були багатими, але кожна нова річ була святом. Вона пам’ятала запах нових підручників і тепло светра, який мати плела вечорами. Тоді все було зрозумілим і чесним. А зараз світ навколо неї перетворювався на ринок, де навіть родинні зв’язки мали свій цінник.
Вона розуміла, що бабусі діють не зі зла, принаймні вони самі в це вірять. Вони реалізують свої нездійснені мрії через онуку, не задумуючись про наслідки. Вона бачила, як руйнується все, що вона будувала роками. Повага, чесність, працьовитість — усе це знецінювалося пачкою купюр у кишені підлітка.
Наступні кілька місяців нагадували холодну бурю. Марія обмежила візити бабусь до одного разу на тиждень і тільки в її присутності. Це викликало бурю протесту.
— Ти не маєш права! — кричала Ганна Петрівна по телефону. — Я мати! Я маю право бачити онуку!
— Ви маєте право на спілкування, але не на розбещення, — відповідала Марія, намагаючись не зважати на сльози в голосі матері.
Свекруха діяла хитріше. Вона почала передавати гроші через подруг Софії, зустрічаючи їх біля школи. Марія дізналася про це випадково, коли побачила доньку в торговому центрі з цілим оберемком нових пакетів.
— Звідки це, Софіє? Тільки не кажи про подруг.
Дівчинка стояла посеред залу, дивлячись на матір з викликом.
— Це бабуся Олена. І що ти мені зробиш? Замкнеш удома? Забереш речі?
Марія відчула, як у неї холоне всередині. Це була вже не та маленька дівчинка, яка колись бігла до неї з розбитими колінами. Це була маленька копія жінок, які вважали, що все в цьому світі можна купити.
— Я не буду нічого забирати, — тихо сказала Марія. — Але знай, що цими речами ти платиш за нашу довіру. Кожна нова шмотка, купленим за їхні гроші, — це ще одна цеглина в стіні між нами. Ти сама обираєш, з ким тобі бути.
Софія нічого не відповіла, лише розвернулася і пішла до виходу, міцно стискаючи пакети.
Минали дні. Вдома панувала напружена тиша. Вечері проходили майже в повному мовчанні. Іван все більше закривався в собі, а Марія відчувала, як її серце стає твердим, як камінь. Вона більше не сварилася, не вимагала звітів. Вона просто спостерігала, як її дитина перетворюється на чужу людину.
Одного разу Ганна Петрівна прийшла без попередження. Вона виглядала розгубленою.
— Марійко, Софія… вона попросила в мене велику суму. Сказала, що ви їй щось заборонили, і їй терміново треба.
— І ви дали? — запитала Марія, навіть не запрошуючи матір до кімнати.
— Ні… цього разу не дала. Це було занадто багато навіть для мене. Вона нагримала на мене. Сказала, що я жадібна стара жінка.
Марія гірко посміхнулася.
— Ось воно. Ви навчили її, що ви — це гаманець. Тепер не дивуйтеся, що вона реагує саме так, коли гаманець закривається.
Ганна Петрівна опустила голову.
— Я не думала, що так буде. Я ж хотіла як краще.
— Всі так кажуть, мамо. Всі хочуть як краще, а виходить так, що ми втрачаємо одне одного.
Зараз Марія сидить на тій самій кухні. Софія десь у себе в кімнаті, ймовірно, знову планує, як виманити гроші у свекрухи, яка ще не відмовила їй жодного разу. Марія дивиться на свої руки і бачить, як вони постаріли за цей рік. Вона задається питанням: чи можна повернути любов дитини, якщо вона вже відчула смак легких грошей? І чи варта була ця боротьба того, щоб тепер почуватися абсолютно самотньою у власній родині?
Що б ви зробили на місці матері, яка бачить, як найрідніші люди руйнують майбутнє її дитини заради миттєвої вдячності, і як знайти шлях до серця підлітка, коли воно засліплене блиском дорогих речей?
