— Візьми, тут найбільша купюра, за свій клопіт, — Вадим недбало простягнув мені гроші, навіть не дивлячись у вічі, поки перевіряв наявність решти 120 000 гривень у гаманці.
Того вечора дощ лив так, ніби небо вирішило вимити місто від усього зайвого. Я поверталася з роботи пізно, втомлена після довгої зміни в магазині, де кожен покупець здавався джерелом нескінченних претензій. Ноги гули, парасолька ледь стримувала пориви вітру, а думки крутилися навколо порожнього холодильника та неоплачених рахунків за опалення. На перехресті біля старого скверу мій погляд зачепився за щось темне, що лежало прямо в калюжі біля лавки.
Я нагнулася і підняла важкий шкіряний предмет. Це був гаманець. Навіть під шаром болота відчувалося, що річ дорога, якісна. Коли я відсунула застібку, дихання на мить перехопило. Всередині рівними пачками лежали купюри. Там було стільки грошей, скільки я не заробляла і за пів року. Окрім готівки, у відділеннях виднілися банківські картки та водійське посвідчення на ім’я Вадима Олександровича.
Перша думка була дикою — заховати, втекти, закрити дірки в бюджеті. Але обличчя чоловіка на фотографії в документах виглядало втомленим і якимось беззахисним. Я уявила, як він зараз метається, шукаючи ці гроші, можливо, призначені для чогось життєво важливого. Сумління виявилося сильнішим за скруту.
Удома я знайшла його номер через соціальні мережі, де в профілі була вказана робоча адреса офісу неподалік. Вже наступного ранку я стояла біля високої скляної будівлі. Руки тремтіли, коли я набирала номер.
— Алло, Вадиме? — мій голос звучав невпевнено.
— Так, слухаю вас. Хто це? — голос на тому кінці був різким і знервованим.
— Я знайшла вашу річ біля скверу. Гаманець. Там документи і… все інше.
Настала тиша. Я чула тільки шум машин за спиною.
— Де ви? Я зараз під’їду, — швидко випалив він.
За десять хвилин до входу підкотив чорний позашляховик. З нього вискочив чоловік — той самий, з фото, але в реальності він здавався ще більш заклопотаним. Він підійшов до мене, майже вихопив гаманець із рук і почав гарячково перераховувати купюри.
— Усе на місці? — запитала я, відчуваючи дивну ніяковість, хоча мала б почуватися героїнею.
— Здається, так, — кивнув він, навіть не дивлячись мені в очі. — Знаєте, зараз рідко зустрінеш таку чесність. Дякую.
Вадим дістав одну купюру — не найбільшу — і простягнув мені.
— Візьміть за клопіт.
— Не треба, я не заради винагороди це зробила, — я відвела руку.
— Ну, як знаєте. Моя дружина, Оксана, казала, що світ не без добрих людей. Ви її переконали. Бувайте.
Він сів у машину і поїхав. Я залишилася стояти на тротуарі, відчуваючи порожнечу. Очікувала я на щось інше? Мабуть, простої людської розмови або хоча б щирого погляду. Але я пішла на роботу, намагаючись викинути цю подію з голови.
Минуло два тижні. Моє життя текло звичним руслом, поки одного дня в магазин не зайшла жінка. Вона довго розглядала вітрину, а потім підійшла до моєї каси. Я впізнала її за фотографіями в мережі, які бачила, коли шукала власника гаманця. Це була Оксана, дружина Вадима.
Вона купила якийсь дріб’язок, але не пішла.
— Це ви повернули гаманець моєму чоловіку? — запитала вона, пильно дивлячись на мій бейдж.
— Так, я.
— Вадим розповів. Він був вражений, хоча по ньому не скажеш. Він у мене такий… сухий на емоції.
— Головне, що все повернулося власнику, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою.
— Ви знаєте, — Оксана раптом опустила голос, — ті гроші були відкладені на ремонт нашого нового будинку. Ми довго на нього збирали. Я хотіла вам подякувати особисто. Можливо, вам потрібна робота? Вадим шукає адміністратора у свій новий центр.
Я завмерла. Це був шанс змінити все. Робота в офісі, стабільна зарплата, інше середовище.
— Я була б вдячна за таку можливість, — сказала я.
Оксана залишила візитку і пішла. Весь вечір я не могла знайти собі місця від радості. Невже добрі вчинки дійсно повертаються таким чином? Я вже уявляла, як звільняюся з цього магазину, де господиня рахує кожну копійку і постійно штрафує за дрібниці.
Через три дні я прийшла на співбесіду. Офіс зустрів мене тишею та запахом дорогої кави. Вадим сидів за столом, заваленим паперами. Коли я зайшла, він ледь підняв голову.
— А, це ви. Оксана наполягла, щоб я вас розглянув.
— Я готова вчитися, якщо є якісь специфічні вимоги, — почала я.
— Вимоги прості: пунктуальність і відсутність зайвих запитань. Робота паперова, нудна. Зарплата середня.
Я кивнула. Мені підходило. Ми домовилися, що я виходжу з понеділка. Перші дні пройшли в напрузі. Я намагалася бути ідеальною. Але з часом почала помічати дивні речі. Вадим часто кричав на підлеглих за найменшу помилку. Оксана приходила в офіс і влаштовувала йому сцени через витрати.
Одного разу, коли я затрималася, щоб розібрати звіти, Вадим вийшов зі свого кабінету. Він виглядав розлюченим.
— Де звіт по закупівлях за минулий місяць? — гаркнув він.
— Ось він, на столі, я саме закінчую перевірку, — спокійно відповіла я.
— Чому так довго? Ви думаєте, якщо ви знайшли мій гаманець, то тепер маєте особливі привілеї?
Ці слова були як холодний душ.
— Я ніколи про це не згадувала і не вимагала нічого, — мій голос затремтів.
— Усі ви однакові. Спочатку вдаєте святих, а потім чекаєте, що вам будуть ноги цілувати. Працюйте швидше, інакше знайдемо когось спритнішого.
Він пішов, грюкнувши дверима. Я сиділа в порожньому офісі, дивлячись у монітор, і відчувала, як усередині щось обривається. Це була та сама людина, якій я чесно віддала величезну суму. Тепер він використовував мій вчинок як зброю проти мене, як спосіб нагадати, що я нібито винна йому за цю посаду.
Наступного тижня ситуація погіршилася. Оксана почала дзвонити мені на особистий номер і просила стежити за чоловіком.
— Ти ж йому допомогла, він тобі довіряє, — говорила вона в слухавку. — Скажи мені, з ким він обідає? Хто йому дзвонить вечорами?
— Оксано, я прийшла сюди працювати адміністратором, а не приватним детективом, — намагалася я заперечити.
— Не будь невдячною. Якби не я, ти б досі за прилавком стояла.
Ці слова боліли найбільше. Я потрапила в пастку “вдячності”. Кожен мій крок контролювався, кожна помилка підкреслювалася моїм минулим статусом простої дівчини, якій зробили ласку.
Я почала помічати, що атмосфера в цій сім’ї була отруєною. Гроші, які я так старанно повертала, не приносили їм щастя. Вони сварилися через кожну дрібницю, підозрювали одне одного і всіх навколо. Моя присутність стала для них постійним нагадуванням про той випадок, але замість поваги це викликало в них роздратування.
Одного вечора я знову переглядала той самий гаманець — Вадим залишив його на столі. Тепер він був ще товстішим. Я дивилася на нього і згадувала той дощовий вечір. Чи зробила б я так само зараз, знаючи, до чого це призведе?
Вадим зайшов до кабінету, помітив мій погляд.
— Знову задивляєтеся? Може, шкодуєте, що віддали? — посміхнувся він неприємною, кривою посмішкою.
— Шкодую, що вважала це початком чогось доброго, — відповіла я, збираючи свої речі.
— Куди це ви? Робочий день ще не закінчився.
— Моя робота тут закінчилася прямо зараз. Я звільняюся.
— Ви не знайдете кращого місця з вашим досвідом. Ви повернетеся в той брудний магазин.
— Можливо. Але там принаймні я не буду відчувати, що продала свою гідність за обіцянку стабільності.
Я вийшла з будівлі. На вулиці знову було волого, пахло прілим листям. У кишені в мене було небагато грошей, попереду — повна невідомість і пошуки нової роботи. Але вперше за довгий час мені стало легше дихати.
Повертаючись додому, я пройшла повз ту саму лавку в сквері. Вона стояла самотня під ліхтарем. Я сіла на неї на хвилинку. Люди часто кажуть, що добро завжди повертається сторицею. Але чи завжди це добро приходить у тій формі, яку ми очікуємо? І чи не стає воно іноді важким тягарем, який випробовує нас на міцність сильніше за саму бідність?
Я часто згадую Оксану та Вадима. Вони залишилися у своєму скляному офісі зі своїми пачками грошей, підозрами та взаємними образами. А я залишилася з собою. Без великих статків, але з чистим сумлінням і знанням, що я нікому нічого не винна.
Чи варта була та хвилина чесності місяців розчарування? Можливо, справжній добрий учинок — це той, про який ти забуваєш відразу після того, як його зробив, не очікуючи ні вакансій, ні подяк, ні зміни долі. Бо як тільки ти починаєш чекати відплати від життя, ти стаєш вразливим для чужої гордості та зверхності.
А як би вчинили ви, якби знали, що ваша чесність принесе вам не нагороду, а лише нові труднощі та приниження з боку тих, кому ви допомогли?
