Володя дзвонив у двері, а його сердечко тріпотіло з неймовірною швидкістю. – Що я скажу цій людині? – Він все ніяк не міг наважитись вимовити слово – мама, таке звичне для кожної дитини, тільки не для нього. З іншого боку дверей почувся шум. – О, нарешті ви прийшли. А то сусіди покою не дають. Ви ж з ЖЕКу?, – сказала маленька і худорлява жіночка. В хаті було чистенько, але дуже бідно.
***
Володя мріяв знайти матір років з дванадцяти. Поки він був у дитячому будинку, у нього такої можливості, звичайно, не було.
Після того, як йому виповнилося вісімнадцять і він “вийшов на свободу”, Володя вирішив будь-що-будь знайти матір.
Чомусь про те, щоб знайти батька він навіть не думав, був упевнений, що його у нього немає. А от подивитися в очі матері він повинен був. Просто запитати, чому вона його кинула.
Він знав, що якщо не знайде її, це буде мучити його все життя. Просто переконатися, що його провини немає, в тому, що його кинули.
Адже Володя був здоровою, нормально розвиненою дитиною, коли в рік потрапив до будинку маляти, а потім і в дитячий будинок. Йому про це розповіла нянечка, яка там працювала багато років.
А не усиновили його тому, що був негарним. Велика голова і непропорційно худеньке тільце, великі риси обличчя і якісь дуже дорослі сірі очі. Загалом, малюк не викликав розчулення і нікому так і не сподобався.
З віком Володя перетворився в нормальну симпатичну дитину, але старших дітей рідше усиновлюють, тому все своє дитинство Володя провів у дитячому будинку.
Настав час, коли держава дає свободу вихованцям і Володя міг розпоряджатися своїм життям і своїм часом.
Володя отримував професію столяра. Йому дуже подобалося працювати з деревом, він мріяв виготовляти і реставрувати меблі.
Не знаю, як йому вдалося знайти інформацію про свою матір, але рівно через пів року після початку пошуків, він стояв перед дверима квартири, в якій жила його мати.
Володя ніяк не міг зважитися натиснути на дверний дзвінок, хоча розумів не втече, не з’ясувавши, то що було так важливо для нього.
Дзвінок все таки продзвенів своїм деренчливим, металевим звуком, немов незадоволений, що його потривожили.
За дверима почулися кроки, трохи шаркотіння, як ніби йшла літня людина. Володя провів рукою по лобі, на якому виступив піт. Він розумів, що не знає, що скаже, хоча промовляв тисячу разів про себе питання, які він поставить їй… Мамі… Звучало це слово дивно, для нього дивно…
Адже діти мільйон разів вимовляють це слово, але не діти в дитбудинку…
Двері відчинилися і і на порозі стояла жінка невизначеного віку, закутана в шаль. Шаль була з дірками, але явно тепла.
– Ви з ЖЕКу? – відразу запитала жінка.
Володя мовчки кивнув, розгубившись.
– Не дочекаєшся вас, два рази вже просила прийти, відремонтувати.
З цими словами жінка впустила Володю в квартиру. Він увійшов, озирнувся в коридорі і зрозумів, що квартира дуже запущена, ні, в ній було чисто, але старі, відклеєні шпалери, стара побілка на стелі, обшарпані меблі створювали дуже гнітючу обстановку. Він подивився на жінку і не міг зрозуміти, що з нею не так.
Чому вона так легко впустила його в квартиру, чому вирішила, що він з ЖЕКу? Кого вона чекала, сантехніка, електрика? Але в будь-якому випадку, Володя вирішив не зізнаватися поки, навіщо він тут.
– Що тут у вас? -Задає він пряме запитання.
-Так під ванною ж тече, сусіди скаржаться.
Через дві години, коли Володя розібрався, у чому причина потопу під ванною, сходив в магазин сантехніки за новим сифоном, замінив його, попутно полагодив ще і підтікаючий кран на кухні, він вже майже все розумів про цю жінку.
Він уже точно знав, що це його мати, побачивши квитанцію, що лежала в коридорі з її прізвищем. Він зрозумів, чому вона здавалася трохи дивною. Її розвиток зупинився приблизно на рівні восьмирічної дитини.
Сидячи на кухні, де Гануся (так звали його мати) налила йому чай, Володя непомітно оглядався. Квартира, звичайно, в поганому стані, меблів майже немає.
– Діти у вас є? Чому вони вам не допомагають? Ремонт би вам не завадив.
Володя запитав це і його сеpце, здавалося, зупинилося від хвилювання.
– У мене ж був синочок, але його забрали. Він був ще маленький, сказали, що я хвора, неповноцінна і не зможу його виростити. Забрали, забрали синочка…
Валентина закрила обличчя руками і заплакала. Вона була сама як дитина, худенька, маленька.
– Знаєш, а я була нормальною в дитинстві, як всі у вісім років. Так одного дня я позбулася і мамки і розуму.
І коли я виросла, то вирішила дитинку народити. Адже якщо я була розумною, поки мене не зустріла машина, значить і дитинка буде нормальною. Заміж мене ніхто б не взяв., На такій як я не одружуються. А дитинку хочеться, що б піклуватися про неї.
Сусід мій був добрим, він і коляску мені купив, потім він переїхав, коли його дружина здогадалася. А дитинку все одно потім забрали її більше не бачила.
Валентина сиділа на хисткій табуретці і по дитячому розмазувала сльози по обличчю. Володя дивився на неї і розумів, вона абсолютно одна і нікому не потрібна.
Як вона ще не втратила цієї своєї маленької квартири в хрущовці, адже вона як дитина, беззахисна і довірлива.
Володя не зміг цього разу зізнатися, сказати, що він її син. Але він вирішив, що не залишить свою матір, яка б вона не була, напризволяще, і буде піклуватися про неї.
Володя розумів, що більше всього на світі йому хочеться сказати їй:
-Мамо! Це я, твій син. І я тебе не кину!
І він обов’язково це скаже… Адже він знайшов свою матір і вона знайшла сина, просто поки не знає про це…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!