fbpx
життєві історії
Володя повернувся від своєї матінки з пакетом купюр по двісті гривень. – Ти не в курсі, до чого це вона?, – спитав чоловік. – Ні, – сказала неправду я. А як я могла признатися, що таким чином “відмазувалася” від розлучення з чоловіком. – Я бачу, що моєму синочку з тобою тільки гірше. Не псуй життя ні йому, ні собі, – сказала Ольга Павлівна на вихідні, коли забігала в гості

Володя повернувся від своєї матінки з пакетом купюр по двісті гривень. – Ти не в курсі, до чого це вона?, – спитав чоловік. – Ні, – сказала неправду я. А як я могла признатися, що таким чином “відмазувалася” від розлучення з чоловіком. – Я бачу, що моєму синочку з тобою тільки гірше. Не псуй життя ні йому, ні собі, – сказала Ольга Павлівна на вихідні, коли забігала в гості.

***

Свекруха подарувала нам рівно три подарунки. За всі шість років нашого знайомства. Багато це? Чи мало? Ах так: вона ж взагалі не зобов’язана нічого дарувати!

Подарунки на весілля бувають різні. Пазли на тисячу деталей. Чорний. Як квадрат Малевича. Але прямокутний. Чим не подарунок? На весілля?

– Ти все одно не працюєш! Буде чим зайнятися! Я і сама дуже люблю позбирати! – посміхнулася вона, вручивши мені коробку.

Чоловікові теж дістався подарунок – мультиварка. Але в руки нам її не віддали. Мама вирішила, що буде у себе вдома готувати в ній страви для улюбленого сина. До речі, цього так жодного разу і не сталося: Володя вважає за краще їсти те, що приготовлено моїми люблячими ручками.

Нехай там, з пазлом. Але і цей подаруночок виявився із секретом: не вистачало однієї детальки. Хоча, начебто, пакет був запаяний. А може, я просто не звернула уваги?

Перерахувала. Двічі. Ну не вистачало одного шматочка і все тут!

Я не здивувалася – обличчя свекрухи світилося радістю під час вручення. Прям на лобі було написано: гидота зроблена.

Маму чоловіка треба поважати. А як інакше? І подарункам треба радіти, навіть таким недолугим. Замовила в інтернеті такий же. Найняла двох сусідських школярів, які за три дні мені його зібрали. Хлопчаки чесно заробили свої сто гривень.

Отримавши картину я наклеїла на картонку і повісила на самому видному місці.

Треба було бачити розчароване обличчя Ольги Павлівни!

– Дякую! Мені так сподобалося! Обожнюю пазли! Даруйте ще! – я літала навколо неї під час позапланового візиту до нас в гості.

Подарунком номер два  був рожевий комбінезон для хлопчика.

Подякувала, розцілувала, незважаючи на опір. А що? У наш час ці тупі стереотипи – хлопчики в блакитному, дівчатка в рожевому, – давно себе зжили.

Зробила пару фото, сплавила подарунок сестрі – у неї дві дочки.

Зате в рік, коли бабуся почала наполягати на щільному спілкуванні з онуком, закупила в секонді всього-всього рожевого. Від шкарпеток і до курточки. У сумці, яка додавалася до дитини, не було жлдної речі, яка б не була в рожевому кольорі. З цим “багажем” Богданчик відчалив до бабусі.

– Я втомилася всім пояснювати, що у мене хлопчик в колясці, а не дівчинка! – говорила мені Ольга Павлівна по поверненню малюка, яке відбулося набагато раніше, ніж це було заплановано. – Зовсім головою не думаєш? Хлопця так вирядила?

Я плескала очима. Навіть примудрилася вичавити пару сльозинок: я ж так старалася слідувати її прогресивним поглядам! За що мене лаяти? В чому я винна? Чоловік став мене обіймати і заспокоювати, злобно зирк в сторону матінки.

Третій подарунок навряд чи можна так назвати. Хіба що з величезною натяжкою. Але вручила ж нам? Значить подарунок!

На другий день народження онука Ольга Павлівна розплакалася, користуючись п’ятихвилинною відсутністю сина:

– Розлучитися вам треба! Бачу я – нема йому щастя!

– Так давно вже розлучилися б! – зітхнула я. – Але грошей немає.

– А як відсутність грошей пов’язана з розлученням?

– А ви хіба не чули? По всіх каналах крутили: зараз держмито на розлучення становить велику суму! А у нас звідки? Так і терпимо один одного, – поскаржилася я максимально довірливим тоном.

Буквально через кілька днів Ольга Павлівна викликала свого сина на розмову. Повернувся Володя з тридцаткою тисяч в ​​кишені, здивовано повідомивши:

— Мама подарувала.

– І що на неї найшло? – розвела я руками, пристосувавши грошики: поміняти карбюратор на машині чоловіка, мені – сукню нову, синові – іграшки.

На всі її претензії я косила під не дуже мудру:

– Розлучення? Яке розлучення? Яке держмито? Ви про що?

І знову Володя вовком зиркнув на маманю. Потім повернув їй грошенята і попросив більше нас не турбувати.

Я, як хороша дружина, на подальшу відсутність спілкування та подарунків уваги не звертаю. Як я можу не дарувати подарунки жінці, яка привела на світ мого чудового чоловіка? Три рази в рік кур’єри їдуть їх вручати.

Пазли, раз вона їх так любить; рожеві панчохи, про всяк випадок розміром побільше; гроші. Ми не мільйонери, тому конверт зі ста гривнями – саме те. При Володі загортаю більше – тисячку. Потім міняю купюри – жирно їй буде.

Що я можу сказати? Мені не соромно. Яке частування таке й дякування. Дивно, що така мудра і доросла жінка не змогла вчасно цього зрозуміти.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page