На них всі задивлялися: ну такі гарні, аж схожі чимось, немов брат і сестра.
Володимир любив свою Варю, тиху і спокійну, наче озерне плесо в полудень. Поруч з нею і йому було затишно і світло, а весь світ здавався добрим і лагідним. Хотілося, щоб так було завжди. Бути з нею – завжди…
Ось і весілля. Поїхали справляти в його село, батьки намет величезний у дворі зробили, столи – ломляться від смачнющих наїдків, гості – всі родичі з обох сторін, сусіди, друзі… Все – як годиться, все – за кращими традиціями.
Місцева тамада, Маруся з сусідньої вулиці, на два роки від них старша, не дає спочину: так їдять і танцюють всі, що передихнути немає коли. А конкурси, ігри, тости які дотепні!
Володя вийшов у сад, знайшов десь хвилинку, втік передихнути.
Голова гудить від випитого і від щастя, земля під ногами – обертом, летить кудись і його несе… Відійшов трохи глибше в ще дідом посаджений садок, присів під старою грушою, сперся спиною на порепаний теплий стовбур…
Чиїсь знайомі і такі бажані руки обвили шию ззаду, уста – до його волосся торкнулися.
Василина. Василинка. Така гаряча… Найгарніша, найвеселіша дівчина в селі. Сміх – срібні дзвоники… Він завжди милувався нею здалеку, та де там до дівчини було проштовхнутися крізь натовп старших, гарніших, впевненіших залицяльників-шанувальників…
А потім він школу закінчив, поїхав в обласний центр навчатися, зустрів свою Варю.
Один лише раз, як приїхав колись до батьків на вихідні і гуляв на проводах товариша в армію, сталося між ним і Василинкою… Один лише раз. В його житті вже була Варя. Його спокійна, немов озерне плесо в сонячний полудень, Варочка…
…Що та глупа хмільна весільна ніч за чари на нього накинула?.. Чому він їм піддався, поплив на їхніх хвилях?
Отямився, як почув зойк-крик Варі, побачив, як світиться у темряві між деревами, віддаляючись, білосніжна сукня, як зникає, тане його щастя, як ковтає його ніч…
***
Багато років минуло, а Володимир так і не випросив у ночі назад своє щастя, так і лишився сам. Ні з ким із жінок, які йому потім траплялися, нічого хорошого не склалося.
Живе він недалеко від Варі у великому місті, але вона про те не здогадується.
Часто Володимир дивиться, як вони йдуть. Як той, інший, обіймає його Варю, бо сіє дрібний дощик і на вулиці прохолодно.
Його Варю… На ній, 45-річній, той самий просторий светрик, який вона носила ще студенткою, бо знову ж повернулася мода “оверсайз”… Він їй так личить, цей бірюзовий светрик кольору озерного плеса у сонячний полудень…
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
