Як тепер жити, один Бог знає…
Історії з життя українців, які неможливо читати без сліз. Це дуже важко… Ніколи не забудемо…
Така тепер зустріч з рідними…
Щонеділі Володимир Ободзінський з Житомирщини, який втратив всю свою родину через “руки” росії, їздить на місце спочинку. Тут покояться його дружина Наталя, син Володимир, донька Іванна та двоє онуків – Ніколь та Денис.
Цього разу ми поїхали разом з ним навідати його родину. Під’їжджаємо до воріт місця спочинку у Малині, Володимир ще у автівці починає гірко плакати, як тільки здалеку бачить світлини рідних. Крізь сльози промовляє: “От вона… моя протоптана стежинка”.
Підходить до найрідніших. Цілує фото кожного по черзі. Стоїть мовчки. Сльози течуть без перестанку. Кладе цукерки і квіти кожній своїй рідній людині. Поправляє іграшки де спочивають онуки…
“П’ять днів працюю і живу на роботі в столиці. Вихідними їду до сім’ї. Тільки тепер сюди. Не можу довго без них”, – каже чоловік витираючи рукою сльози.
Світла пам’ять родині Володимира Ободзінського і всім українцям, яким росіяни відібрали найцінніше – життя…
Історію взято з інстаграм сторінки “Меморіал знищених росією”
Скільки болю… Ніколи ми не забудемо цього! Як жити далі цьому чоловіку?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
