fbpx
життєві історії
Володимир почав плакати ще з автівки, а коли підійшов до найрідніших, став цілувати світлини. Дружині і дочці він приніс квіти, а онукам іграшки та цукерки. “Не можу довго без них”, – каже, витираючи сльози. “Росіяни відібрали в мене найцінніше. Як тепер жити, один Бог знає”

Як тепер жити, один Бог знає…

Історії з життя українців, які неможливо читати без сліз. Це дуже важко… Ніколи не забудемо…

Така тепер зустріч з рідними…

Щонеділі Володимир Ободзінський з Житомирщини, який втратив всю свою родину через “руки” росії, їздить на місце спочинку. Тут покояться його дружина Наталя, син Володимир, донька Іванна та двоє онуків – Ніколь та Денис.

Цього разу ми поїхали разом з ним навідати його родину. Під’їжджаємо до воріт місця спочинку у Малині, Володимир ще у автівці починає гірко плакати, як тільки здалеку бачить світлини рідних. Крізь сльози промовляє: “От вона… моя протоптана стежинка”.

Підходить до найрідніших. Цілує фото кожного по черзі. Стоїть мовчки. Сльози течуть без перестанку. Кладе цукерки і квіти кожній своїй рідній людині. Поправляє іграшки де спочивають онуки…

“П’ять днів працюю і живу на роботі в столиці. Вихідними їду до сім’ї. Тільки тепер сюди. Не можу довго без них”, – каже чоловік витираючи рукою сльози.

Світла пам’ять родині Володимира Ободзінського і всім українцям, яким росіяни відібрали найцінніше – життя…

Історію взято з інстаграм сторінки “Меморіал знищених росією”

Скільки болю… Ніколи ми не забудемо цього! Як жити далі цьому чоловіку?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua