У шостому класі мене підрядили на громадсько-корисні роботи. Я займалася українською з Юлькою Тумановою. У перекладі з мови шкільних евфемізмів це означало, що я пишу за Юльку твори і намагаюся навчити її правилам, яких не знаю сама.
Двічі на тиждень я переступала поріг туманівської квартири і опинялася серед клонованих березових стовбурів, рівних, як одиниці в туманівському зошиті. Батьки Юльки дуже любили фотошпалери.
І двічі на тиждень мене зустрічала бабуся Юлі Тома Іванівна.
Вона була не справжня бабуся, а чиясь далека родичка. Дуже повна, з похилими, як на портреті Гончарової, плечима, що справляла враження важкої безшумності. Парадоксальне поєднання, але я не знаю, як це пояснити інакше. Коли Тома Іванівна з’являлася в передпокої, здавалося, тобі назустріч виплив привітний пагорб. Пагорб брав мене за руку і вів на кухню.
У сім’ї Туманових у Томи Іванівни було лише одне заняття: вона готувала.
Боже, як вона готувала!
На її котлетах хотілося одружитися. Борщ було лячно їсти: він у всьому, абсолютно у всьому перевершував тебе. Млинці з грибами могли довести чутливу людину до суму: вона розуміла, що найяскравіша подія в його житті відбулася і нічого прекраснішого вже не станеться.
Тома Іванівна рухалася своєю кухнею як музикант Денні Будман пароплавом «Вірджинія»: з легкістю, доступною лише тому, хто народився і виріс у цих стінах.
Якось мені довелося побачити, як вона пече яблучний пиріг. Пече? О ні. Ідея досконалого пирога, задуманого десь у вищих сферах, на моїх очах набувала матеріального втілення, а провідником цієї ідеї виступала Тома Іванівна. Вона диригувала всією кухнею, від холодильника до штор, а навколо неї закручувався неймовірний вихор з ароматів, уривчастих стрибків вінчика і каструль, драконячого жару духовки, блиску цукрових кристалів. Оркестр не фальшивив у жодній ноті. Я сиділа на табуретці, підібгавши ноги, і мене омивало хвилями увертюри яблучного пирога.
Все-таки світобудова у проявах свого почуття гумору іноді заходить далеко. У сім’ї Туманових зневажали їжу. Юлька перебивала апетит чіпсами та маковою соломкою. Її батько цілком міг задовольнятися покупними пельменями. Мати, сідаючи за стіл, не раз повторювала з очевидним невдоволенням: «Знову на каналізацію працюємо!» – фраза, сенс якої залишався для мене цілковитою загадкою.
Не знаю, що думала про це Тома Іванівна і чи взагалі думала. У дитинстві я могла б пильно назвати її нерозумною, якби вже тоді не відчувала, що категорія інтелекту просто не має до Томи відношення. Ніхто не намагається визначити, чи розумна плодоносна яблуня. І який айк’ю пагорба, на якому вона росте.
І раптом Тома перестала бачити. Світло їй вимкнули одразу й назавжди. Ніяких подробиць я, звичайно, не пам’ятаю, та й навряд чи вони мені були відомі. Просто раніше, коли я приходила в гості, на обличчі Томи спочатку з’являвся вираз радості, а потім глибокої зосередженості: вона міркувала, чим мене нагодувати. А тепер усе стало навпаки. Спочатку Тома напружено зводила брови і нахиляла голову – намагалася по крокам впізнати, хто прийшов. А потім уже її обличчя освітлювалося посмішкою.
Вона вперто виходила зустрічати гостей у передпокій, і було болісно бачити, як ця обтяжіла, громіздка, до безглуздого величезна пані повзе тобі назустріч коридором з берізками: крейсер, що застряг у вузькому руслі річки.
Її чарівний дар безшумності зник. Тома Іванівна зачіпала полиці. Вдарялася об шафи. Роняла стільці. Вона була схожа на невпевнений ураган, який мчить на тебе, немов у сповільненій зйомці.
Доки не поверталася на кухню.
Побачивши, як вона готує, я починала підозрювати, що Тома Іванівна всіх нас дурить і все бачить.
Ножі.
Каструлі.
Ложки.
Вінчик.
Друшляк.
У кухні не було предмета, який не підкорявся б Томиній волі.
Вона діставала з шаф банки зі спеціями, не замислюючись ні на мить. Відміряла скляною склянкою борошно, і якщо треба було взяти дві третини, відсипала рівно дві третини. Точність і швидкість, з якою вона розбивала яйця, шинкувала овочі – точно строчила швейна машинка, – обсмажувала м’ясо або замішувала тісто, приголомшували. Я й раніше розуміла, що Тома творить щось незвичайне, але тепер її можливості набули виразного відтінку дива.
Лише холодильник спочатку викликав у неї невеликі труднощі, але і з ним вони швидко домовилися, що і на якій полиці він зберігатиме. Затримку в комунікаціях я списую на те, що він був дуже молодим і, можливо, мав мало досвіду.
Це, напевно, був перший у моєму житті випадок, коли я побачила, як спочатку людина творить свій світ, а потім світ зберігає свою людину. І береже її в нещастя, і продовжує його не просте існування.
Що залишилося від плюшок? Від дерунів та борщів? Нічого. Робота на каналізацію, як говорила Юльчина мама, що любить фотошпалери з березками.
Заради чого Тома диригувала своїм оркестром? Заради ідеального манника та найкращого у світі бульйону? Близьким було глибоко начхати на те, що вона робить. Але мені хочеться думати, що рано чи пізно луна кожної пісні, заспіваної з любов’ю, повертається, і мелодія знову звучить навколо співака, що замовк.
На початку травня ми з Юлькою провели останнє заняття: вона виїжджала кудись на південь, до рідної матері. На прощання Тома Іванівна вручила мені пакет «жайворонків» — м’яких пташок з тіста з очками із родзинок. Я бездумно з’їла їх один за одним.
І тільки на останньому спіткнулася, уявивши, як незряча Тома викладає кожній заготівлі очі.
Втім, потім все одно його з’їла.
Він був такий смачний, що хотілося співати. І плакати від щемного щастя.
Ейлін О Коннор.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
