Заміж я вийшла 12 років тому. Чоловік Роман – єдина дитина в сім’ї, мати вчитель, виховувала його сама. Я бачила, що він розумний і перспективний, працював на хорошій посаді. Я теж із гарної родини, з освітою, навіть із двома, працювала в іноземній фірмі. Словом, ми обидва з нормальних сімей, як мені тоді здавалося.
Весілля у нас мало відбутися з двох сторін, але так як у нашій сім’ї сталоася втрата – не стало мого дядька – то довелося відмовитися від цієї ідеї. Мої батьки прості трудяги, працювали на заводі, на виробництві, освіти не здобули, але працювали на хороших посадах. Грошей відкладати не виходило, то зарплата мала, то її не платили, а коли все більш-менш налагодилося, жили вони спокійно, купуючи собі їжу, одяг, робили за потреби невеликий ремонт. Словом, як усі звичайні люди, але не відкладали. Тож на весілля довелося взяти невеликий кредит. Але воно не відбулося, як я вже написала.
Коли ми з Ромою тільки одружилися, жили у свекрухи, поки збирали на свою однушку. Менше ніж через рік зібрали на квартиру без іпотеки: ми з чоловіком і по четвертій частині дали його мама та мої батьки.
Протягом року, поки ми жили у мами чоловіка, вона мене дорікала, якщо я купувала навіть косметику, яка в мене закінчилася, при чому зовсім недорогу. Я не звикла, щоб на мене підвищували голос, звинувачували.
Чоловік за мене заступався, але що він міг зробити, це його мати, 29 років вона його виховувала, а тут я, яку він знає без тижня рік, образно кажучи. І так протягом року вона їла мене, висловлювала, що мої батьки навіть не могли на весілля зібрати, кредит взяли.
Я терпіла заради чоловіка. Коли купили квартиру, я радісна, горда була, гадала, що мене теж запишуть у договір, підемо на угоду. Свекруха до останнього мовчала, а у день угоди сказала, що в договір запишуть тільки її сина, якщо мене теж запишемо, то ми повинні піти на квартиру, і грошей ми її не побачимо.
Я знаю, що якщо у шлюбі куплено, то це спільне майно, але теж хотіла, щоб моє ім’я було записане, бо грошей віддали порівну. Я засмутилася, але заради чоловіка погодилася.
Почали жити окремо. Через 1,5 року народився син, потім дочка. Завждивиникали конфлікти через Людмилу Олегівну, вона мені не довіряла, забороняла. Я навіть перестала спілкуватися із сестрою двоюрідною, батькам багато в чому відмовляла. Хоча якраз мої батьки завжди приїжджали з повною сумкою м’яса, варення, соління.
Мама Романа теж допомагала іноді, але завжди говорила, щоби сподівалися і розраховували на себе. Я намагалася їй догодити, якийсь час все було добре, а потім все одно оберталося проти мене.
Діти почали часто хворіти, вона звинувачувала, що я така слабка, і вся зарплата її сина йде на них. А я любила чоловіка, він заступався, я думала, що вона не перешкода щастю.
І ось 2015-2016 рік. Я дома у декреті. Свекруха живе окремо, але вимотує мене, дзвонить, випитує. Я як покірна, вихована завжди брала слухавку, кажу все як є, не люблю неправди, але, звичайно, не жалілася.
Вона наказує, щоб, коли її син прийшов обідати, діти не заважали йому. До слова, у мене ї без її вказівок їжа завжди була готова, вдома чисто, одяг чистий, попрасований. Іноді, до речі, ми з нею розмовляли, вона хитра, наче про себе розповідає, хає сестер, а потихеньку в мене випитує щось.
Але все одно я її прощала, хоч і була нещасна. До речі, у нас були дні, тижні, місяці, коли все було добре, і ми з нею розмовляли, ділилися думками. Але декретом я не насолоджувалась, а намагалася здаватися ідеальною невісткою.
І ось одного з таких днів я захотіла догодити Людмилі Олегівні, і в нас начебто налагодилися стосунки, а у нас з’явилася ідея переїхати до столиці. Вона підтримала, але нам не вистачало грошей. Мої батьки незадовго до цього почали відкладати гроші і накопичили пристойну суму.
Я, щоб довести, що все-таки мої батьки можуть збирати, попросила у них гроші. Вони одразу погодилися, кажуть: «Навіть не повертайте, зробіть гарний ремонт у квартирі». Тато привозить гроші, свекруха бере їх, пише розписку. Продає свою квартиру та їде шукати нам квартиру у Києві. Поки її не було, я відпочивала морально.
Зрештою квартиру купили, вона записала на себе, звичайно. До останнього тягнула, обіцяла, що на чоловіка запише, а оформила на себе. Я мовчу. Ми думали поки квартиру під оренду використовувати і гроші від оренди віддавати моїм батькам. Батьки, до речі, позичали в доларах. Курс був нижчим. Я, звичайно, розумію, що вона все продала і заради нас у столиці поїхала квартиру купувати, вдячна, що вона нас підтримала. Але продала свекруха нашу однушку, ми переїхали жити до її двокімнатної квартири.
Тепер докоряю собі, що взагалі дозволила продати нашу однокімнатну. У результаті з квартирою у столиці не вийшло, трапилася невдала, вона її продала, втратила солідну суму. Приїхала, купила собі квартиру. Ось тут розпочинається вся історія.
Людмила Олегівна повернула гроші батькам, але за новим курсом. Тобто вийшло менше на 50 тисяч гривень десь приблизно. Вона це знає, і каже моїм батькам: “Коли вам знадобляться гроші, я вам їх віддам, допоможу”.
І ось 2020 рік. Мої батьки збираються переїжджати до нашого міста з провінційного містечка. Вони мають майже основну частину суми. Потрібно продати квартиру. Але вони поки що не продають, бо у нас у місті мало здається квартир, а якщо здаються, то дорого. Попит низький. Ччекаємо, коли мій тато вийде на пенсію. І тоді вони вибрали квартиру, це було випадково, після новорічних свят, мама була у нас, поїхали подивитися і сподобалося.
Квартира сама добротна, але трохи розташування не дуже зручне. І мама моя каже, мовляв, давайте купимо її, візьмемо кредит, скільки дадуть, а суму, що залишилася, небагато, зможемо позичити. Ми погодились, оскільки ми збираємо гроші, нікуди не поспішаємо і не збираємось. І ще збереження є. Пенсія у мами хороша, зарплата у тата теж. Тобто гроші є, заробітки стабільні, були б живі-здорові.
Свекруха якось здогадалася, що ми частину грошей дамо, зателефонувала моїм батькам і сказала: «Не турбуйте дітей, не беріть у них». Сама вона, звісно, теж не дасть. Про свою обіцянку забула чи вдала, що забула.
Я розумію, мама поспішає, але є також нюанси. Мої батьки завжди жили в одній квартирі понад 30 років і не готові до орендованих квартир. Звісно, їм потрібно чимось жертвувати. Але якщо у нас є гроші, то чому ми не можемо дати в борг? Вони нам свого часу допомогли, тепер ми допоможемо. Квартиру вони продаватимуть.
Свекруха налаштована так, що знову в кредит, мати така і ти така. Мені стало прикро від того, що вона зателефонувала до них. Вказала, наказала. Я тепер остаточно не хочу з нею розмовляти. Вчора я прийшла додому з роботи, закрилася у ванній та в голос розплакалася. Мені стало дуже прикро.
Я не сказала, що коли мої батьки приїжджали, розмовляла зверхньо завжди. Про мене шепотіла чоловікові погане, говорила, мовляв, покине тебе вона. А коли Людмила Олегівна перестала до нас часто приходити, дзвонити, наша аура налагодилася, діти перестали хворіти.
Згадую, як прийде, мене починає одразу накручувати. Візьме дитину на руки, і каже: «Що за мати, дивись, діти вже бояться, досить волати».
Просто хочу послухати вашу думку. Яке вона має право дзвонити моїм батькам та наказувати? Чоловік теж сказав їй: «Тобі яка різниця, навіть якщо ми дамо в борг?».
Образа у мене, звичайно, присутня на свекруху. Але я ще раз переконалася, що вона дволика людина. Невже мати не хоче, щоб її син був щасливим?
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
