Алевтину чоловік покинув з двома дітьми, пішов до іншої. Зраджена, вона не могла нікому повірити, знову відкритися серцем і душею. Сама ростила дітей, коли дідусь і бабуся попросили її переїхати до них, погодилася, доглядала стареньких, працювала в той же час на двох роботах.
Мати й батько ніколи не були дуже з нею близькими, приїжджали з райцентру побачити онуків, та й по тому.
Все – сама.
Лишилася у хаті дідусевій, зробила такий-сякий ремонт, більш комфортні сучасні умови.
Старший син оженився тут, в їхньому селі, жили вони з невісткою й онучком в окремому будиночку, свати і Алевтина разом допомогли придбати молодятам житло. А донька поїхала в обласний центр навчатися, та там пізніше і залишилися, зустріла свого чоловіка.
Алевтина навіть не гадала, що в 49, коли буде їздити до дочки в гості, так закохається в це велике місто на березі велично-синього Дніпра. Їй подобався його гамір, вільний дух, але вона знайшла тут і такі місця, де могла побути в тиші, свої місця сили, які дарували їй спокій, радість, позбавляли від втоми.
В одному з таких – її – місць він і підійшов до неї, мовчки сів поруч на лаву під старезним розлогим дубом, який дарував свою зелену освіжаючу прохолоду всім, хто звертався до нього з проханням порятувати від липневої спеки.
Сидів, дивився, як Аля читає. Якось все життя у неї не вистачало часу на книги, що вона їх так любила у школі. А тепер ось знову повернулася до свого захоплення, «ковтала» одну за одною, а особливо ось в таких поїздках до дочки.
З парку до зупинки маршрутки вони пішли разом. Розговорилися. Він був удівцем, квартиру синові й невістці лишив, сам жив у знімній, працював.
Вона слухала його спокійний глибокий голос, а всередині неї щось відбувалося… Танули багаторічні образи на всіх чоловіків світу, душа ставала юною, довірливою, чистою, як білий аркуш паперу, на якому хотілося малювати нове життя яскравими кольоровими барвами…
Більше вони не розставалися ні на день.
Діти з обох сторін поставилися з розумінням до кохання Алевтини й Степана, раділи за батьків.
Алевтина продала будинок в селі, вони склалися грошима й купила двокімнатну квартиру в тихому зеленому районі в передмісті столиці.
Прожили разом 20 років. Діти й онуки були частими гостями в їх скромній оселі, Аля і Степан любили той гамір-шум, але найбільше раділи, коли лишалися тільки вдвох… Любили одне одного, своє велике місто на Дніпрових берегах, у якому вони знайшли свою цілющу тишу і своє щастя.
Наталя, дочка Алевтини, яка найчастіша їх провідувала, завжди милувалася цими двома, які стали за роки одним цілим. Вона навіть у книжках і фільмах не зустрічала такого почуття, яке народилося між її матір’ю і цим чоловіком, який зустрівся їй вже в такому зрілому віці.
…Рік тому Степана Андрійовича не стало.
Дочка Наталя після того місяць жила з Алевтиною, бо Аля змінилася. Її розум і душа не прийняли знання, що Степана більше ніколи не буде поруч, її свідомість відмовилася в це вірити і створила свою реальність.
Згодом Наталя переконалася, що мама в цілому в порядку, все розуміє, сама дає собі ради, весь інший світ навколо сприймає адекватно. От тільки…
Вранці і ввечері, а ще іноді в день Алевтина щодня дзвонить своєму Степанові.
Сидить в улюбленому кріслі-гойдалці на балконі, в одній руці – чашка з чаєм, в іншій – телефон. Розповідає, як пройшов день, або вечір чи ранок, новини про життя дітей чи знайомих, про свої переживання, думки…
Все-все розповідає, найдрібніші деталі й подробиці.
Коли вона говорить з ним на лавці перед під’їздом, сусіди тихо крутять пальцем біля скроні. І Тільки Наталя розуміє матір, бо була свідком її жіночого щастя в останні два десятиліття, розуміє, що окремо від Степана Алевтини не існує, і ці дзвінки рятують її саму, її душу і свідомість. Нехай так і буде. Можливо, він чує?..
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
