Слухала тишу.
А що вона їй скаже корисного, що скаже тиші?
Всі й так бачили її сльози, навіть тиша відчула присмак гіркоти. Вона плакала, захлиналася сльозами…
Вона задумалась про те, що було, про те, що не можна повернути назад. Вона хотіла повернути годинникову стрілку, ніби сподівалася, що час повернеться назад і все зміниться. Але ні, не все так просто як здається.
Нічого не повернеш. Вона сиділа сама і жалкувала про свій вчинок, їй здавалось, що вона на суді Божому, і її карають. Але вона сиділа сама в кімнаті, їй марилось, що вона чує крик дитини, несамовитий плач, її серце роліталося на шматочки, її душа вирвалась з грудей і полетіла далеко-далеко. Сьогодні вона вперше пожаліла про те, що народилась на світ. Вона хотіла сказати цьому світові “прощавай”…
Вона згадала все до останньої хвилини: вона йшла вулицею, на руках у неї був маленький вузлик, з якого доносився плач дитини. І ось вона дійшла до пункту призначення. До великої білої будівлі, де було написано: «Дитбудинок». Вона поклала дитину на порозі і, не обертаючись, пішла додому.
Вона хотіла, вона чекала, що той, хто підштовхнув її на цей вчинок, пригорне і пожаліє. Вона бігла додому, бо їй здавалось, що на неї дивиться увесь світ. Вона піднялася по сходах, дістала з кишені ключ, але двері були відчинені. Вона не хотіла, але зрозуміла, що він… втік. Він – через якого вона покинула своє дитя напризволяще, він, якого вона кохала понад усе. Вона ненавиділа світ. Вона сиділа сама… Вона хотіла заговорити, але до кого? До тиші? А що вона їй скаже?..
Автор – Катерина Кравченко.
