fbpx

Вони в складчину купили мені поїздку до санаторію в Трускавець. Там я й познайомилася з Романом. Мені 65 років. Ще можна щасливо вийти заміж і головне – є за кого! Але кохання до колишнього чоловіка не дає мені спокійно це зробити. Мені заздрять всі подруги

Мені 65 років. Ще можна щасливо вийти заміж і головне – є за кого! Але кохання до колишнього чоловіка не дає мені спокійно це зробити.

Я прекрасно розумію, що мої золоті роки вже давно позаду, і ось раптово я отримала пропозицію про заміжжя. Людина Роман чудова, мене розуміє, любить, турбується, але я не поспішаю відповідати, бо відчуваю, що не зовсім щира з ним.

За мого чоловіка Петра я вийшла заміж досить рано, у 22 роки. Це був яскравий період мого студентського життя, під час якого я й не замислювалася над тим, що важливіше: кохати чи бути коханою? Мені хотілося лише якнайшвидше втекти з батьківського дому.

Батьки всіляко намагалися мене відговорити, посилаючись на мій юний вік та світле майбутнє, але у них не вийшло. Маю сказати, я жодного разу про це не пошкодувала.

Однак роки непомітно пролетіли, і ось мені вже 65. Чоловік вже на небесахх, я залишилася зовсім одна в приватному будинку на околиці міста, багато працюю, діти вже дорослі.

І раптом отримую пропозицію про заміжжя! Здавалося б, жінка мого віку має бути на сьомому небі від щастя. І наречений завидний, гарний, ось тільки я не поспішаю приймати його пропозицію. Я маю для цього серйозну причину. Вся справа в моєму  чоловікоу.

Не можу сказати, що вийшла заміж з великого кохання. Як я вже згадувала, мені більше хотілося якоїсь самостійності. У хаті всім заправляв батько, ми з сестрою по струнці ходили. Навіть мама боялася йому суперечити.

Зустрівши Петра, я зрозуміла, що мені з ним тихо й спокійно – все життя таке. І нічого страшного, що батькам він не подобався. Я знала, що саме їх відштовхує: Петро був із бідної сім’ї, трохи нижче за мене і злегка картавив.

Але мій чоловік зміг розтопити навіть батьківську душу своїм ставленням до мене. То була людина дивовижної доброти. Петро був сонячний, працьовитий. Будинок, де я зараз живу, повністю зроблений його руками. Кожне вікно, кожна поличка – нагадує мені про нього.

Кохання прийшло потім. З часом, коли мої однокурсниці вискочили заміж за гарних і багатих парубків, я зрозуміла, як мені пощастило. Зустрічаючись за чашкою чаю, молоді дружини розповідали, які у них погані чоловіки. Хтось п’є, хтось лінується, хтось із роками став байдужим, а хтось зраджує

Мені не було про о розповідати. У мене все було гаразд. Будинок ми прибирали разом, з дітьми теж сиділи по черзі. Я, правда, частіше готувала – не люблю прання та миття посуду. А йому не подобалося ходити за продуктами та думати, що ж такого приготувати.

Ті 20 років, що ми прожили разом, були найщасливішими в моєму житті. Я ніколи і ні від кого не відчувала стільки турботи та тепла, як від мого Петруся. Він жодного разу не підняв на мене голос, а суперечки між нами виникали настільки рідко, що ці ситуації можна на пальцях перерахувати.

На жаль, мого Петра не стало. Не знаю, як це я пережила, було дуже складно. Мабуть, найбільше мені допомогла родина чоловіка – нам це горе було однаково. Хоча й мої батьки не могли знайти собі місця від смутку. Вони дуже переживали за мене, намагалися підтримати. Але найгірші моменти розпачу я пережила зі свекрухою.

Минуло вже більше 10 років, але мені так само дорогий будинок, в якому я живу. Діти роз’їхалися жити до різних міст, але про мене не забули. Регулярно дзвонять та приїжджають. Ось минулого дня народження вони в складчину купили мені поїздку до санаторію в Трускавець. Там я й познайомилася з Романом.

Це статний чоловік, трохи старший за мене, з власним бізнесом і приємною зовнішністю. Начитаний, інтелігентний. Сама не знаю, що зі мною трапилося – але моя душа ніби почала співати біля нього. З Петром такого ніколи не було, все було дуже спокійно та тепло. А тут мене то в жар, то в холод кидає.

роман розлучений, живе з 95-річною мамою. Мати вже слабка, він не може залишити її одну. Після відпочинку в санаторії ми почали часто телефонувати одне одному і дуже рідко бачитися, бо живемо досить далеко один від одного, за 2 години їзди. Тому зустрічалися у містечку на півдорозі, щоб обом було зручно.

Я й подумати не могла, що колись знову буду у стосунках. Але коли мова зайшла про щось серйозне, я раптом зрозуміла, що не готова. Він кличе до себе, вважає, що нам утрьох із його мамою добре заживеться. Запропонував, якщо перший варіант не підходить, буде до мене просто їздити, якщо я, звичайно, запрошу. Заміж кличе.

А я не можу. Жити з бабусею – не варіант. І я не можу уявити, що привожу іншого чоловіка до цього будинку, який з такою любов’ю збудував мій чоловік. І пробачити собі зраду не можу, бо досі кохаю Петра. Не можу навіть родичам розповісти, що в мене хтось з’явився. І як бути? Доживати самій віку? Як би ви вчинили на моєму місці? Допоможіть порадою!

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено

You cannot copy content of this page