Моя історія проста та банальна до неможливості. Я вийшла заміж у 20 років. Ігор був моїм сусідом, ми товаришували з часів школи. Тоді мені здавалося, що він – моє кохання на все життя. У нас народилася дитина одразу після весілля.
Поки я займалася дитиною, не було часу думати про своє життя. Але пізніше я почала розуміти, що зовсім не люблю чоловіка. Він непогана людина, але мені з ним навіть говорити нема про що. При цьому почуття відповідальності не давало мені просто втекти від нього. До того ж і не було куди йти з дитиною. Тоді я вирішила, що краще спокійна рутина, ніж невідомість.
Минав час. Син виріс і одружився. Вони з невісточкою переїхали на орендовану квартиру. І ми із чоловіком залишилися зовсім самі. А невдовзі після цього почалося вторгнення. Я без роботи. Коли всі почали виїжджати за кордон, я вирішила їхати.
Подумала, що нема чого сидіти в Україні і чекати погоди з моря. Адже роботу знайти буде непросто. Ігорю я так і сказала. Він погодився, що мені краще виїхати.
Завдяки своїй знайомій я одразу знайшла роботу у Польщі. Спочатку багато працювала, ходила у дві зміни. Відсилала гроші чоловікові та синові. Чоловік був задоволений, адже гроші виходили непогані. Назад він мене жодного разу не кликав.
Через кілька місяців життя там я зустріла одного чоловіка. Ми випадково зустрілися та розмовляли. Знаєте, то була якась миттєва іскра. У нас із ним закрутився такий роман. У житті я ніколи не відчувала таких емоцій.
Останні півроку я тримала свій роман потай від усіх. Але нещодавно Янек сказав, щоб я розлучилася з чоловіком. Він запропонував мені вийти за нього заміж.
Я багато думала про все це. Мені стало ясно, що я втекла за кордон від чоловіка та буденної рутини. І мені зовсім не хочеться туди повертатись. Мені подобається це життя. Адже людина, яку я люблю, хоче одружитися зі мною. Я б навіть дитину йому народила, адже мені трохи більше сорока.
І я поїхала додому, щоб розповісти сім’ї. Вдома уже тиждень. За цей час я й десятка слів не сказала. Дуже складно говорити, повідомляти такі звістки. Хочу сказати правду, але не хочеться нікого скривдити. Та й що вони скажуть? Що на старості років я збожеволіла.
Як мені про все сказати? І чи варто взагалі? Може, не йти на поводу у бажань, а продовжувати триматися за сім’ю? Чи їхати й бути щасливою?
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
