— Вони ж не пісні! Як ти посміла мені це підставити?
Віднині двері моєї оселі для свекрухи закриті.
Марія Антонівна виплюнула мій вареник на свою тарілку і демонстративно її відсунула. Обличчя її було скривлене і перекошене.
Справа в тому, що я їй не казала, що в мене пісні вареники, і я не знала, що вона дотримується посту. Вона не попереджала, що їй не можна давати мʼясні страви.
Якби вона про все це сказала, я б її вибір поважала, її рішення, і не клала б їй свої вареники з м’ясом. І взагалі вона стала останнім часом просто нестерпна. А квартира, в якій живемо ми з чоловіком, моя.
Марія Антонівна гнівно відсунула стільця, її погляд просто сипав іскрами.
— Я такого ще не бачила! Щоб невістка так поводилася! Та ти ж мене навмисне хотіла спокусити гріхом!
— Ви самі не сказали, що постите, — відповіла я спокійно, наскільки зуміла в той момент.
— У нормальних сім’ях про таке знають! Нормальна дружина слідкує за тим, що їдять її рідні!
Я ледве стрималася, щоб не засміятися. Моя кухня, мій дім, моя їжа — і я ще маю звітуватися перед нею, що і кому я готую? Я перевела погляд на чоловіка. Він мовчав.
— Сергію? Ти щось скажеш? – звернулася до сина свекруха.
Він знітився, підняв голову від тарілки і промимрив:
— Мамо, Оленка не навмисне.
— Тобто ти на її боці? — очі Марії Антонівни налилися злістю. — Ти став ганчіркою в її руках!
Я вже не витримала:
— Досить! Це мій дім! Якщо вас щось не влаштовує — двері он там!
Свекруха аж застигла від такого. Вона не звикла, щоб їй перечили. В її уявленні невістка — це прислуга, яка має догоджати.
— Ах, ось як! — прошипіла вона. — Я народила і виховала твого чоловіка, а ти тепер мене з дому виганяєш?
— Це мій дім, і жити тут ми з Сергієм можемо, але вашої присутності. Якщо ви не можете поводитися з повагою — так, я прошу вас піти.
Марія Антонівна піднялася, грюкнула стільцем і схопила свою сумку.
— Сергію, йдемо! — наказала вона.
Сергій знітився ще більше.
— Мамо, я залишуся.
Я була вражена, що він вперше не кинувся за нею. Свекруха відчинила двері, голосно заявила:
— Ти ще пошкодуєш, що обрав її, а не матір!
І грюкнула дверима.
Настала тиша. Я подивилася на чоловіка.
— Що це було?
Він зітхнув і потер обличчя.
— Я втомився. Від її вічного контролю, від того, що вона ставить тебе нижче себе. Вибач, що раніше мовчав.
Я не знала, що сказати. Я розуміла, що він опинився між двох вогнів. Але і моє терпіння не безмежне.
Наступного дня Марія Антонівна почала атаку — дзвінки, повідомлення, сльози, шпнтаж, що не допомагатиме з дитиною. Потім підключилися родичі: “Як ти могла так з матір’ю?”, “Вона ж свята жінка!”, “Їй так важко, а ти її виганяєш!”.
Я рішення не змінила – гони її тут не буде більше. Але Сергій, зрозуміло, дуже засмучений. Чи правильно вчинила? Як зберегти межі свого дому, не зруйнувавши при цьому сім’ю?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
