Вперше моя Маринка вийшла заміж одразу після університету за такого ж учорашнього студента із села. Вони з Олегом прожили разом трохи більше року. За цей час у них народився син Ярослав, а незабаром діти подали на розлучення. Донька та онук переїхали до мене, а колишній зять повернувся до села, звідки ледве висилав аліменти.
Щоб хоч якось підтримувати себе та дитину, Марина влаштувалася до місцевої бібліотеки. Там платили копійки, тож робота не дуже допомагала. Іноді не вистачало на елементарні продукти. Але завдяки моїй допомозі ми трималися. Так тривало 5 років.
Приблизно за чотири місяці до виходу на пенсію я дізналася, що дочка зустріла чоловіка. Цього разу це була людина заможна. І доглядав Тимур відповідно: букети квітів, дорогі ресторани, подарунки. Через півроку він зробив пропозицію Маринці, але за однієї умови: Ярик з ними не житиме. Він забезпечить і хлопчика, і бабусю, тобто мене і онука. Марина може бачити його скільки хоче, але хлопчик повинен залишатися у бабусі.
– Мамо, я виходжу заміж, але Ярика лишаю з тобою. Мамо, це ж такий шанс! Ти ж сама завжди хотіла, аби я вирвалася зі злиднів! – сказала благальним тоном мені дочка.
Ми з нею поговорили і все ж таки я погодилася залишити в себе онука. Мене теж чекало непросте життя на одну пенсію. А то хоч гроші будуть.
Відразу після весілля новий чоловік подарував Марині машину, тому вона відвідувала Ярика мало не щодня. У хлопчика з’явилися репетитори, він почав ходити до гуртків. В одязі, харчуванні та розвагах у нас з онуком потреби не було. Кілька разів за літо ми їздили на море чи інші місця відпочинку.
Словом, для дитини все є. За це велике спасибі Тимуру. Але за мамою він нудьгує. Як піде вона до дверей, так одразу Ярик – за нею. І хоч приходить майже кожен день, цього недостатньо для хлопчика.
Скільки разів я їй казала: якщо чоловік любить, значить і дитину має прийняти! Вона відповідає, що він така людина: якщо вирішив, значить так і буде. А якщо вона наполягатиме, то не факт, що історія з переїздом назад до мене не повториться. Зізналася мені дочка, що після життя, де не треба працювати взагалі, на посаду бібліотекаря їй не хочеться повертатися. І як їй далі самій забезпечувати Ярика?
Може і так. Але я переживаю, що якщо у них із нинішнім чоловіком народиться спільна дитина, Ярославчик взагалі втратить матусину увагу. Гроші грошима, а любов матері – це святе.
Розповідаю про це своїм сусідкам, то вони мені наказують не лізти в їхні справи. У нашому дворі буквально недавно батьки залишили дитину з бабусею та поїхали на заробітки. Так багато хто робить. Зрозуміло, це ще гірше, але всі терплять. А тут дитина бачить маму майже щодня!
Говорили мені сусідки і подруги, що я маю радіти такій старості і що за майбутнє онука не треба турбуватися. Мовляв, я хоч можу свою пенсію відкладати, коли інші, вони приміром, тільки за неї і живуть, правильніше сказати – існують. Не сперечаюся, але за онука душа болить! Не знаю що робити! Дуже сподіваюся, що Ярчик зі мною росте щасливю дитиною, намагаюся все для цього робити. А що мені ще лишається?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
