Все моє життя повинне бути під повним контрольним у моєї мами. Це так напружує, адже я вже доросла! Мені 31 рік, заміжня, двоє дітей, живемо окремо.
Мамі 60 років, одружена, живе з чоловіком і моїм молодшим братом. Але у неї витстачає сил, часу і енергіє діставати мене!
Кожнісінького дня я маю телефонувати мамі і звітувати, кожного дня мене чекають одні й ті ж нескінченні запитання: як я проведу чи провела день, що буду готувати, як діти, чоловік, свекруха і тк далі. Найчастіше це схоже на допит.
Не дзвонити, зрозуміло, можна. Але тоді вона або подзвонить сама, або дуже образиться. Вразливість згодом вийшла на перший план відносин. І я живу у страху образити маму!
Звісно, свою думку щодо цього всього їй висловити можна, але донести так, щоб вона зрозуміла, все одно не виходить: або не чує, або відразу замикається. Я люблю маму і вдячна їй за допомогу з дітьми! Але це така дивна допомога, якщо вже чесно. Вона то є, і вона відчутна, але в той же час відразу видно, що це – послуга, яка повинна йти за її бажанням і за її правилами.
І завжди мама підкреслює, що допомагати вона взагалі не повинна. Говорить наче б то і не про себе, а про своїх подруг, які дійсно дуже багато допомагають і практично сидять з онуками щодня, але все одно з натяком: цінуйте. мовляв, мою доброту! Мама бачить онуків раз або два на тиждень, іноді бере старшого, водить його раз на тиждень на заняття. Я її не примушувала до цього і не змушую, вона сама пропонує.
Я вже сама давно доросла жінка, і мені все складніше підтримувати такі відносини. Свого часу у мами склалися подібні стосунки зі своїми батьками, тепер вона перенесла це на мене, своїми образами і шантажем будує їх вже з позиції «батька».
Як м’яко переорієнтувати маму, направити її увагу на онуків, а не на мене? Я вже не знаю. бо ніщо не працює, ніщо не наї не діє.
Доходить до абсурду іноді, якщо мама дізнається, приміром, що я щось собі або дітям купила і їй не повідомила їй. Це така образа потім! Якщо їй щось не сказали, без злого умислу, а протсо забули – теж образа.
Іноді купую собі речі або роблю щось, але їй зумисне не говорю, і отримую від цього невелику радість: вдалося хоч трохи залишити чогось особисто собі!
Не хочу лаятися з мамою, і образити зайвий раз не хочу, але далі так жити неможливо, до чого це призведе?
Я бачила на прикладі її та її батьків – вони вже роками не спілкуються… Хіба і у нас з мамою до такого дійде?
Автор: Вікторія
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
