Наша історія розпочалася, коли я прийшла після декрету працювати педагогом-організатором в ту школу. Костя навчався тоді в 10-му класі, був активним хлопцем, з лідерів, грав у шкільній команді КВН, займався спортом. Я майже одразу стала помічати на собі його захоплені погляди…
Я не була щаслива у шлюбі. Ми з Анатолієм одружилися, бо я завагітніла. Він майже не допомагав мені з донечкою, після роботи проводив час з друзями, а не зі мною і малям. На свята – знову ж таки з друзями або до своїх батьків, а я з малою лишалася вдома, бо мої батьки далеко, в селі у іншій області. Подруги не раз говорили мені, що бачили мого Толіка в барах, в компаніях якихось дівиць…
Ожила і розцвіла я, коли вийшла на роботу. Як же вона мене захопила, як цікаво було з дітьми, з малими і старшими, щось вигадувати, організовувати свята, різні заходи!
З 10-А я здружилася найбільше. Клас був дружний, у вихідні вони любили збиратися разом в парку, ходити в кафе. І мене запрошували з собою. Так і народилося наше з Костиком почуття… Воно понесло нас на крилах, кохання зробило непомітною різницю в роках. Хтось з Костикових однокласників здогадувався, але вони підтримували нас і берегли нашу грішну таємницю.
А я стала щасливою жінкою. На два роки.
Коли Костик закінчив школу, ми з ним серйозно поговорили.
Я сказала йому, що він повинен йти далі, навчатися, там буде багато цікавих молодих дівчат… Я не зможу чекати його, жити від вихідних до вихідних, я ревнуватиму. Прийде одного разу і час, коли він схоче створити власну родину, але – не зі мною… Мені ж треба спробувати врятувати свою сім’ю, все ж в мене дитина, яка любить рідного тата, а він любить її.
Поплакали ми вдвох тоді, і розійшлися. На довгі роки…
Зараз мені 40, розлучена, нічого у нас з Толіком доброго так і не вийшло, жили разом заради донечки. І як тільки Оля стала студенткою, ми подали на розлучення.
Костик теж так і не одружився. Він вчився в Києві, працював там, а нещодавно повернувся в наш райцентр, у батьківський будинок, що залишився йому у спадок.
І перше, що він зробив по приїзді, це прийшов до мене школу…
Ми знову зустрічаємося, знову ховаємося.
Костянтин хоче бути зі мною, говорить, що нікого з жінок, які в нього були за ці роки, не любив, що в його серці завжди жила лише я.
А я… я теж його кохаю, і дуже хочу бути з Костею, але боюся людського осуду і того, що постарію, а він буде ще молодим…
А, може, відкинути страхи, і спробувати нарешті пожити своїм життям з мужчиною, якого по-справжньому люблю? Адже доля знову дарує мені шанс, про який я і не мріяла, то чи не правильним буде з вдячністю прийняти його і не думати ні про що наперед?
Автор – Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
