fbpx
життєві історії
Все почалося ще ти роки тому з нашого весілля. Коли обговорювалися весільні витрати, батьки вирішили,  що витрати розділять навпіл: половину оплатять мої батьки, а половину – Микитині, в результаті мої оплатили і подарували нам грошей, а тато ще свій гараж. Його ж батьки пообіцяли, але взяли кредит на наше весілля, це стало для нас сюрпризом: платили ми його з Микитою. На мою думку, це дивно: на схилі років кидати дітей, нехай і дорослих, і міняти місто. Щось купити до столу йому і на думку не спало, привіз з собою дешевий чай по акції, який було неможливо пити

Все почалося ще ти роки тому з нашого весілля. Коли обговорювалися весільні витрати, батьки вирішили,  що витрати розділять навпіл: половину оплатять мої батьки, а половину – Микитині, в результаті мої оплатили і подарували нам грошей на весілля, а тато ще свій гараж.

Його ж батьки дали обіцянку, але взяли кредит на наше весілля, який виявився для нас сюрпризом: платили ми його з Микитою. Так уже збіглося, що перед нашим одруженням чоловік вступив до університету отримувати другу вищу освіту. До слова, за порадою і не без допомоги моєї мами, щоб мати в майбутньому можливість кар’єрного росту, а його батьки просто схвалили.

Батько Микити запевняв, що буде допомагати нам, все так барвисто описував, говорив, що купить Микиті машину, потім – що машина куплена і що він на ній вже катається і скоро привезе, хоча ми з чоловіком нічого у його батьків не просили.

Машини, як і всього іншого, не було. Я не кажу, що мені щось від моїх свекрів треба, але не розумію таких людей. Навіщо обіцяти, коли про це не просять, тим більше, обіцяти своїй дитині? Хоча зайвим це б не було, молодим важко в наш час, а ми живемо в маленькому місті, де знайти хорошу роботу не просто.

Через деякий час після нашого весілля батьки Микити переїхали в інше місто, крім сина, тут у них залишилася ще дочка. На мою думку, це дивно: на схилі років кидати дітей, нехай і дорослих, і міняти місто. Тут вони жили у двокімнатній квартирі, а там на гроші від продажу двушки купили однокімнатну.

Приблизно через рік після від’їзду батько чоловіка вирішив нас відвідати, гостював у нас більше тижня. Дочка, якій батьки допомагають, батька в гості жодного разу не запросила. Свекор жив у нас на всьому готовому, в харчування він вибагливий, але щось купити до столу йому і на думку не спало, привіз з собою дешевий чай по акції, який було неможливо пити. Між іншим, Леонід Іванович – військовий пенсіонер і зараз має хорошу роботу.

Ми ж з чоловіком живемо у моєї мами, вона сама запропонувала, щоб ми мали можливість збирати на своє житло. Вона нам добре допомагає, нам обом, не розділяючи, де її дитина, а де не її. Вона каже, що батьки повинні дітям допомагати, але прикро, що моя мама працює без вихідних, пнеться заради нас, а його батьки ні палець об палець, причому, у них обох хороше здоров’я.

Мама чоловіка Ірина Петрівна багато років ніде не працювала, свекор утримував її завжди. Так склалися обставини, що півроку мій Микита був без роботи, я працювала і сплачувала його навчання, той весільний кредит, а його тато з мамою допомогу запропонувати і не подумали, хоча що дзвонять вони часто і цікавляться, як у нас справи, зображуючи дбайливих батьків. Не знаю, навіщо ці часті дзвінки взагалі, а ще як свекор зі свекрухою посваряться, вона починає дзвонити Микиті і піднімати паніку, просить його зв’язуватися з батьком, з’ясовувати, де він і з ким… Незважаючи на те, що вони живуть в іншому місті, Микиту такі конфлікти батьків дуже засмучують.

І ось – родзинка на тортику. Недавно свекрри таки взяли в кредит машину і свекруха в вряди-годи почала працювати. Треба сказати, вона не працювала навіть тоді, коли її маленькі діти їсти просили, а в холодильнику було пусто, бо Леоніду Івановичу у той період місяцями не давали зарплату. Коли Микита в 17 років поїхав вчитися в інше місто в медичний, вони зруйнували його мрію. На безкоштовне відділення йому пів балу не вистачило, та й був натяк, що без хабара туди не беруть. Микита тоді вступив на платне денне відділення в престижний медичний виш, на 2 курсі його відрахували за несплату навчання, копійок, зароблених студентом на нічних підробітках, не вистачило.

Лікар з Микити б вийшов хороший, та й бажання було, і потенціал. На батьків йому покладатися не доводилося, він завжди намагався заробити сам, ночами працював протягом декількох років і помітно посадив зір. Освіту він здобув, і зараз отримує другу, юридичну, але не за покликанням. Коли він розповідає, як в студентські роки харчувався порожнім цибульним супом, а дитячі роки супроводжували сварки батьків, я відчуваю дуже недобрі почуття до своїх свекрів. Хіба можна так ставитися до дітей?

Минулого року зовиця слізно просила взяти кредит на бізнес для свого чоловіка, а отримавши від нас відмову, поскаржилася батькам, які, до речі, самі їй відмовили. Так вони як накинулися на нас! Ніби ми  зобов’язані влазити заради неї влазити в 5-річну кабалу, а вони тут ні до чого!

Дивно, що чоловік до батьків відноситься добре, хоча, я вважаю, що йому поважати їх абсолютно нема за що. Завжди я вважала, що батьки – це святе, але не в даному випадку.

Хотілося б, щоб їхнє спілкування з Микитою зійшло нанівець, оскільки вони несуть багато негативу і часто своїми проблемами чоловіку приносять самі лише прикрощі.

Автор – Ганна.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!