Все сталося напередодні Різдва. Так як я розлучена і в мене маленька дитина, вирішили поїхати до батьків, щоб побільше провести з ними часу. І ось одного дня мені в соціальній мережі приходить повідомлення від чоловіка з того ж міста. – Дивина та й годі, – подумала тоді я. Слово за словом, зав’язалося листування.
Я була розлучена і все ще в декреті, ми з дитиною поїхали до бабусі і дідуся, які жили в іншому місті. Вирішили погостювати у них пару тижнів перед Різдвом.
Зима, маленька дитина, не найзручніша поїздка, тому, звичайно, речей для себе я взяла мінімум – щоб було тепло гуляти з малюком на вулиці. В цьому і полягало майже все наше дозвілля на той момент.
Через кілька днів мені в одній із соціальних мереж написав чоловік з міста моїх батьків. Я ще здивувалася тоді в черговий раз: “З якого це дива вони за мною стежать?!” Слово за словом, зав’язалося листування. Старший за мене, розлучений, високий, розумний. Але я про нього навіть не замислювалася як про реальний персонаж.
Ми тим часом продовжували відпочивати у бабусі. В один з вечорів гралися всією сім’єю вдома, мій малюк хотів мене обійняти, але ми якось не розрахували траєкторію один одного і, в підсумку, Юрчик з усієї сили в’їхав в мене головою, прямісінько в брову. З ним було все нормально. А у мене сльози потекли… Я не могла прийти в себе, думала, що розсікла і треба шити.
Коли я побачила відображення в дзеркалі, я зрозуміла, що краще б розсікла, тому що брова і віко здулися і посиніли. Через пару годин сидіння з замороженим шматком м’яса на голові стало трохи легше. Як так можна було примудритися зробити “обійми” з півторарічною дитиною, яка, до речі, навіть оком не моргнула, слава богу, я не могла зрозуміти: фіолетово-зелений колір над оком неможливо було замаскувати!
Мій віртуальний друг несподівано став наполягати на зустрічі. Йому було важко відмовити. Та й мені дуже хотілося вийти “в світ”, але я розуміла, що з цим “красунчиком фіолетовим” потрібно ходити взимку в темних окулярах. Люди мене не зрозуміють.
Та я не здавалася. Купила фіолетові тіні. Спробувала не приховати, а підкреслити. Найкращий захист це напад. Тіні трохи допомогли. Питання з синцем я закрила. Далі – з одягу у мене тільки теплі штани з начосом і светр. Я їхала до батьків! З дитиною!
Довелося мамі зізнатися, куди я йду, вона була не проти, щоб я розвіялася. Знайшли якийсь її більш-менш в пору чорну в’язану сукню-туніку. Мені вона була велика, але ми знаємо, що в моді оверсайз.
Отже, час “ікс” настав: рясний шар фіолетових тіней. Мамина сукня. Пальто теж її: не йти ж у куртці. З мого тільки чоботи. Запам’ятала, яким боком потрібно сідати, щоб не надто видна була синява. Наречена на мільйон готова. Пішла…
І знаєте, нічого нам не завадило. І в кафе сіла навіть не тим боком, але не дивлячись ні на що, ми базікали весь вечір, було приємно, цікаво. А якщо ще коротше – в цьому місті ми залишилися не на два тижні, а ось вже майже четвертий рік. Ні “фіолетовий красень”, ні мамина сукня не завадили нам в той вечір познайомитися з моїм майбутнім чоловіком.
Ось така історія зі мною трапилась. Хоча ні, казка, яка триває до сьогодні!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook