Повертаючись з роботи, я купила все необхідне для святкового столу. Приготувавши вечерю, прийняла душ, одягла новий костюм, підправила макіяж. Потім влаштувалася в кріслі перед телевізором і стала чекати…
“Ще рано, – періодично втішала себе, – потрібно потерпіти”. Минав час, а Олег все не приходив. І телефон мовчав. Але все-таки хотілося вірити в хороше. О десятій не залишилося жодної надії. Я зрозуміла, що чудес не буває, тому сьогодні вже нічого не станеться…
Не розумію, чому мені раптом спало на думку, що Олег з’явиться в цей день. Може, тому що він завжди вітав мене з 8 Березня. Завжди – це протягом чотирьох з половиною років, які ми з ним зустрічалися…
Нам обом було під тридцять, але ми так і не визначилися з особистим життям. Обидва вважали за краще жити безтурботно, без обіцянок і обов’язків – так було зручніше. Вільні відносини мали як плюси, так і мінуси. Мінусів більше. По-перше, ми постійно сперечалися через те, хто повинен вести господарство і платити за культурні заходи (театр, концерти і т. д.).
По-друге, не до кінця довіряли один одному, періодично закатували сцени ревнощів. Ми любили один одного, але при цьому постійно лаялися. Навіть розбігалися, обіцяючи, що це кінець. Однак, через пару днів, незмінно поверталися в своє орендоване гніздечко.
Так сталося і перед Новим роком. Ми посварилися, вирішуючи, де його святкувати. Олег наполягав на візиті до своїх батьків. Я назвала його маминим синочком і егоїстом, і він пішов. Повернувся через три дні. З величезною плюшевою іграшкою і сумкою продуктів, переданих для мене потенційною свекрухою.
– Звичайно, ти злюка, – сказав він похмуро, – але мені без тебе погано.
– Мені без тебе теж, – зізналася я. – Давай більше не сваритися!
– Давай, – погодився коханий.
Не вийшло. Наступна сварка сталася прямо в Новий рік. Святкували ми його на дачі у моєї подруги Анни. Гостей було багато. Після півночі народ розбрівся по всьому будинку. Хтось танцював, хтось дрімав, хтось продовжував жувати. Серед останніх був і Олег. Він ніколи не любив танцювати. Не вдалося умовити його і на цей раз. Але я не збиралася нудьгувати і відправилася танцювати з братом подруги.
Микита перебрав трохи, тому поводився надто вільно: то намагався підхопити мене на руки, то говорив двозначні компліменти. Олег робив вигляд, що не звертає на це уваги, – до тих пір, поки Микита не поліз до мене цілуватися. Тоді Олег підійшов до нас і, схопивши хлопця, запропонував йому вийти на терасу. Той відразу погодився. Розуміючи, чим загрожує чоловіча розмова, я загородила їм дорогу:
– Ніяких розборок! Зрозуміло?!
– Може, я взагалі тут третій зайвий? – насупився Олег.
– Не базікай дурниці! – розлютилася я. – Сам не вмієш веселитися і іншим не даєш!
– Вибач, що завадив, – уїдливо хмикнув коханий. – Розважайся, я йду.
– Як йдеш? Без мене?
– Ти і без мене чудово себе почуваєш! – посміхнувся він.
Одягнувши дублянку, Олег вийшов. Я дар мови втратила. Добре починається Новий рік!
– Віро, що сталося? – підбігаючи, запитала Анна. – Куди це Олег?
– А я знаю? Залишив мене і пішов!
Я кусала губи, щоб не розплакатися.
– Але ж повинна бути причина!
– Повинна… Він мене до Микити приревнував.
– Ото дурний! Микита тобі як брат, ви з ним один одного з пелюшок знаєте.
– Ото ж бо й воно, а Олег… він… – гірко схлипнувши, я уткнулась їй в плече.
Анна співчутливо погладила мене по спині:
– Не переживай, подружко. Завтра емоції вляжуться, і все стане на свої місця.
Помилилася. Коли я повернулася додому, Олега там вже не було. У ванній не було його для гоління, а з шаф зник його одяг. Після деяких коливань я зателефонувала йому на мобільний.
– Олег, що за дитячість! Ти де?!
– А яке це тепер має значення? – почула у відповідь.
– Що значить яке? У мене слів немає! Ти пішов з дому. З речами…
– Це вже не мій будинок. Ключі передам через когось із друзів або віддам конс’єржці. А тепер дай мені спокій.
– Залишити в спокої? Чому?
– А ти хіба не зрозуміла? Добре, поясню: ми не підходимо один одному.
– Не говори дурниці! – фиркнула я. – Олег, я хочу все пояснити! Давай зустрінемося, поговоримо…
– Нема про що нам розмовляти, – перебив він. – Я не хочу тебе бачити. Ніколи.
– Значить, у тебе немає серця! – викрикнула я і з розмаху кинула трубку.
Незважаючи на злість, я сподівалася, що скоро все буде гаразд (адже ми і до цього розлучалися). Чекала, що Олег повернеться. Але пройшов місяць, другий – і… нічого. Забувши про гордість, я дзвонила йому на мобільний, але він не відповідав. Удома теж не підходив до телефону. “Не може бути, щоб наша любов так по-дурному закінчилася”, – в розпачі думала я. Я любила його ще більше, ніж раніше. Напевно, розлука дала зрозуміти, наскільки він мені дорогий. Людина завжди більше цінує те, що втрачає.
…Отже, залишалася надія, що Олег прийде сьогодні. Сьогодні ж 8 березня. І ось вже одинадцята година, а його немає… Піднявшись з крісла, я взяла зі столу пляшку вина. “Нап’юся і буду спати, – подумала сердито. – На зло всім мужикам на світі!” Тільки випила перший бокал, як почувся скрегіт ключа в замку. Потім – кроки, і в дверях показався Олег.
– Не виженеш? – запитав коханий, ховаючи щось за спиною.
– Що ти… – прошепотіла я. – Я так… так чекала тебе… Кожен день. Кожну хвилину!
– Тоді ти заслуговуєш особливого подарунка. – Він винувато посміхнувся, потім зробив крок вперед і витягнув з-за спини червону оксамитову коробочку. – Це не просте каблучка – обручка. Розумієш, до чого?
– Розумію, – розсміялася я і повисла у нього на шиї.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – tkkg
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
