Все це трапилося в злегка вітряну, але водночас теплу і спокійну п’ятницю. Ми зі Стасом після роботи зайшла додому, і трохи відпочивши, направились в центр нашого найкрасивішого в світі міста. Прогулявшись по парку, і поласувавши морозивом, ми направились до найулюбленішої кафешки. Поки чоловік робив замовлення, я задумалася, та мій романтичний настрій перервала чужа розмова по телефону. І це, скажу я вам, була не звичайна розмова!
Колись від співробітниці почула фразу: “Людина з села може виїхати, а ось село з людини ніколи”.
Ми з чоловіком дуже любимо гуляти по місту на вихідних, воно у нас гарне, зелене, все в квітах і прикрашене декоративними клумбами і новомодними інсталяціями, нехай трохи провінційне в центрі, але стрімке і розвивається, росте на окраїнах.
Любимо прогулюватися в парку, сидіти в затінку біля озера з лебедями і черепашками, а в кінці прогулянки заходимо в улюблене невелике кафе випити по чашці запашного чаю.
Так сталося і сьогодні, і, поки Стас замовляв каву, я вдавалася до романтичних думок про те, як мені подобається відпочивати в цій маленькій “Карамельці”, тісній кафешці, з невеликим, в загальному асортиментом.
І тут спокійну тишу кафе порушує верескливо-скрипучий жіночий голос, мабуть, говорить щось в телефон, але дуже вже впевнено і голосно. “Ага, зараз піду в банкомат гроші знімати! – чую я – Завдання даєш, а грошей не даєш! Все, бувай!”
“Ну добре, з ким не буває, полаялася з кимось по телефону!” – перезирнулися ми зі Стасом, який якраз приніс дві чашки чаю і круасани, і взялися все це смакувати.
Але дама (нам не було її видно за перегородкою між столиками) захотіла поговорити ще з кимось, набрала номер, буквально прогриміла в слухавку “Привіт!” і поставила телефон на гучний зв’язок! Ми чули всю її розмову (і вся “Карамелька” з нами) і стали мимовільними свідками її ну дуже цікавого самотнього життя!
– Вітання! – відповідала вона, – Я в кафе, а ти де? На роботі? А мені так класно!
– Так, шанувальників багато, відповідного ніяк не виберу! Я на пенсії, працюю на двох роботах! – мчала вона далі, набираючи обороти і децибели, вже всі відвідувачі неодмінно переглядалися між собою, намагаючись розгледіти джерело звукової небезпеки… – “Руслан в Києві, їм дали гроші за дитини, ще кредит взяв, квартиру купив, однокімнатну – нерухомість, так… Ні, сюди повертатися не хоче, каже – село!”
– Так ось через таких, як ти – і село! – вирвалося у мене, але мій тихий голос не був почутий, на жаль.
Наш чай був випитий, на жаль, без особливого задоволення, ми встали і попрямували до виходу, кинувши-таки погляд на крикливу громадянку. Вона не була зовсім вже старезною, звичайна жінка в окулярах, яких багато.
Але, може, це я від заздрощів, її-то шанувальникам, які стоять на черзі і чекають її уваги, видніше… І, о людоньки, вона знову набирала номер!
Ми бігом вискочили з кафе, щоб не встигнути знову порадіти за Руслана, який не хоче повертатися в наше “село”.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
