Все як у всіх: кохання, квіти, подарунки, завжди разом, обручка, весілля, дитинка. І поїхало.
Чекали первістка всі: і ми з чоловіком, і бабусі з дідусями.
Народився здоровий хлопчик, через 3 місяці довелося зробити операцію (спадкове) і у дитини відмовили ніжки. Ми знали і усвідомлювали, що ця ситуація може мати місце, але малюка забрали додому.
Моя свекруха напоумила чоловіка вступити на заочне, як тільки я народила, отримати магістра, хоча Денис успішно працював уже 4 роки. Крихітці 4 місяці, місяць після ліування, чоловік мій на сесії… Дуже тяжко було.
Синочку рік, а тато наш знову на сесії. Я терпіла, я мовчала, моя мама мені весь час твердила: «Терпи, самій таку дитину на ноги ставити важко буде».
Синочок Назарчик дуже часто хворів, вічні температури. Це було пекло, вже доходило до того, що я спала по дві години на добу.
Дениса не було поруч: то він вчиться, то він на курсах, то втомився і пішов на пінне з друзями.
Дитину на реабілітації я возила сама, поїздом, за сотні кілометрів, валізи, коляска, з дитиною на руках у туалет у поїзді ходила, або платила гроші провідниці, щоб наглядала за сплячим малюком.
Перед кожною поїздкою свекруха Осана Степанівна примовляла: «Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить» – і чоловік навмисне не брав відпустку.
І настав той момент, коли я не витримала.
Одного вечора йому надійшло повідомлення від неї, там не було нічого страшного, але це була саме та, з якою я йому заборонила спілкуватися. Мабуть, просто урвався терпець, мабуть, я просто втомилася терпіти і коритися, боячись залишитися однією з дитиною.
І я його вигнала з дому об 11 годині ночі, у листопаді місяці (ми живемо в моєму домі). Він поїхав до батьків.
Не було тиждень, потім почав приходити до Назарчика на кілька годин. Я не заперечувала.
Далі йшов день св. Миколая, Новий Рік. Моя свекруха зі своєю мамою, яка у неї гостювала, навіть не привітали свого онука та правнука з новорічними святами, навіть не відвідали. Синові було вже 2,5 роки, він уже все розумів, чекав подарунки та рідних.
За день до Нового року до нас приїхав лише свекор, привіз продукти та подарунки онукові. Сплатив мені квитанції, тому що чоловік пішов і не давав жодної копійки (ми жили на виплати дитини і на те, що могли дати мені мої батьки). Ідучи, свекор попросив, щоб я нікому і ніколи не говорила про те, що він приїжджав і чимось мені допомагав. І ніхто досі не знає про це.
Минуло 3 місяці – і чоловік попросився назад. Життя з Денисом зараз налагодилося, ми разом, він мені дуже допомагає з дитиною, на лікування тільки разом їздимо, без мене нікуди не ходить і рішення ухвалює лише з урахуванням мого схвалення. Так минуло ілька років. У мене є час на себе, та й син уже підріс, йому 6,5 і з ним значно легше, вже школяр.
Я багато пробачу, забуду, адже я теж не божа кульбабка. Я все зрозумію, але не таке відношення до онука, як би там не було, разом ми чи ні, це не змінює того факту, що наш син – її онук. І це та сама ситуація, яку я не можу вибачити своїй свекрусі та її мамі досі.
Коли Денис повернувся до нас, онук для них знову почав існувати, приїхали в гості, немовби нічого не сталося, подарунки привезли, обцілували. Ще й до мене цілуватися лізли, я сказала, що цього не хочу і обговорювати не буде навіть. Образилися. Чотири роки вже дмуться, але приїжджають регулярно.
Так, свекруха змінилася з того часу, але я не можу пробачити, не можу відпустити цю ситуацію, яка скільки сліз і болю тоді мені принесла. Хоча, з іншого боку, це все досвід і випробування, щоб стати сильнішою.
Тут і радити мені нічого, звичайно, все зроблено, все минуло, просто щось нахлинуло знову.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.
