Все життя я слухала від матері чоловіка, що безприданниця, прийшла на все готове.
Поділюся своїм сумним життєвим досвідом.
Я народилася і виросла в селі. Тільки нещодавно, незважаючи навіть на мій вік, я дізналася, що таке Інтернет. Іноді я сиджу тут, обмінююся коментарями та різними повідомленнями. Дивлюся рецепти, відпочиваю.
Моя історія, мабуть, не дуже цікава, але я вирішила поділитися з вами нею. Народилася я давно, 64 роки тому. Сім’я наша була бідною. Дитинства як такого у мене не було. Постійна допомога по дому, робота і ще раз робота. Нічого дивного, що до 19 років я вже була заміжня.
Сім’я Микити, мого чоловіка, була набагато заможніша й багатша. У них було лише двоє дітей: Микита, мій чоловік, та Галина, його сестра. Вони мали господарство і навіть непогані стосунки із головою колгоспу.
Перспективи, так би мовити. Тому я працювала не покладаючи рук, щоб хоч якось відплатити цим людям за те, що взяли мене до себе в хату. Як я помилялася.
Працювали ми з чоловіком цілодобово навіть після народження дитини. Після народження другого сина бабуся та дідусь дивилися на них, як на чужих.
Тим часом сестра мого чоловіка зі своєю родиною переїхала до столиці. У Києві і кращі перспективи, і місце нагріте знайшлося.
Минали роки. Розуміючи те, що до нас такого ставлення не буде ніколи, я запропонувала Микиті продати машину, наші Жигулі, накопичити трохи грошей та переїхати. Весь «навар» із господарства вирушав до столиці. Нам із чоловіком не діставалося ні копійки. Грошей не вистачало, адже дітей треба було одягати, та й школа, на жаль, не така вже й безкоштовна, як обіцяла нам держава.
Зрештою чоловік погодився, і ми переїхали. На сусідню вулицю від будинку, де мешкали багато років.
Знаєте, що змінилося? Практично нічого. Свекруха зі свекром заходили до нас майже щодня і пригощалися вечерею за наш рахунок. Дуже непрозоро натякали, що настав час нам уже прийти і допомогти їм по господарству. Про те, щоб хоч якось фінансово допомогти нашій родині, навіть не йшлося.
Сестра Микити стала приїжджати дедалі рідше. Раніше вони з чоловіком та дітьми привозили всякі смаколики, а натомість забирали готівку та їхали з чудовим настроєм. Тепер діти виросли, батьки постаріли і приїжджати вже не так цікаво.
Ми теж постаріли, але, дякувати Богу, діти нас не забули. Вивчилися, влаштувалися працювати в місті і надсилали нам якісь гроші. Для села цього достатньо, якщо, звісно, шкідливих звичок не мати.
Та ось біда, представився мій свекор. Щось лагодив на даху будинку і впав. Настав час для спадщини.
Будинок, як ви розумієте, повністю дістався нам. Житло, яке я нелюбила більшу частину життя, перейшло у мою власність. Таке «щастя» ще й обійшлося нам у круглу суму, щоб оформити всі документи у нотаріуса та інше.
Я чесно хотіла, щоб хату забрала та продала Галина. Вона має і можливостей для продажу більше, і грошей на оформлення. Нам він не потрібен, крім того, за ним ще й догляд потрібний. Не спадщина, а ціле покарання.
А тепер найцікавіше: нещодавно злягла свекруха та так, що не встає. Чоловік, звичайно, допомагає як може – це його мати. Але тільки й він буває зайнятий, прибирати і доглядати доводиться мені. А ця стара жінка, мабуть, вирішила нарешті повністю розповісти мені, як вона до нас ставиться.
Виявляється, що сина вона ростила на свою старість і його діти, а тим більше я, її абсолютно не цікавимо. Не потрібні ми їй. Ось тільки те, що я це слухаю від неї, немічної, її ніяк не турбує.
Прошу чоловіка, хай зв’яжеться з сестрою і та забере матір хоч би на зиму. У нашому будинку немає центрального опалення, а прати часто доводиться. Холодно постійно, особливо коли доводиться виносити білизну сушитися. Чоловік ні в яку не погоджується. Дім на нас, значить, і свекруха зверху.
Допоможіть порадою, може, якось можна на законних підставах щось зробити? Я сама вже немолода, і під кінець життя таку ношу аж ніяк не хочу тягти.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
