Всі, хто зараз жаліються на життя – не зрозумілі для мене персонажі. Цього року мені виповнюється 92 роки.
Звичайно, ви не повірите, що це я самостійно написав в інтернет – і матимете рацію. Пише за мене мій онук.
З того часу, як у нас у будинку з’явився комп’ютер, я все намагаюся зрозуміти принцип роботи інтернету, але так і не виходить поки що. А ось читати тут всілякі цікаві розповіді про людей, події та взагалі все найцікавіше, я люблю.
Ось і сам захотів висловитися.
Справа в тому, що мене прямо обурило те, що люди у своїх оповіданнях постійно скаржаться. Нарікають на друзів, на близьких, на незручності й сумні події в нашій країні. Просто на все! Іноді, правда, хтось зізнається, що був неправий, виливає душу, сповідається так би мовити. Це зрозуміло, а навіщо скаржитися, я не знаю.
Я народився 1921 року. І за все життя ні на кого не скаржився. А життя було різне. У 20-ті роки бігали ми, малі, одягнені в те, що мама пошиє. Бувало, схопиш шматок хліба з сіллю чи цукром, і біжиш до школи. І таке щастя на душі!
Потім поступово почали жити краще. Завжди згадую прогулянки у міському парку під музику духового оркестру, тепер молодь уже й не знає про такі оркестри. А яке тоді продавалося морозиво! Робив його та продавав китайський кулінар, якого на наш манер звали Цям-Цям! Ніхто ніколи не скаржився, що в нього речей чи грошей не вистачає.
Потім, коли все було так чудово, а в нас настав випускний вечір, все зіпсувала війна. І тоді ніхто не скаржився. Бо всі знали, що треба йти і боротися, щоб були живі всі дорогі і близькі.
Я не одразу потрапив на фронт. Пішов працювати на танкобудівний завод. Їсти не було чого, жили просто на заводі. На подвір’ї розводили багаття і смажили пайковий хліб і запивали його теж виданою водою, спали, а о 6-й ранку знову ставали до верстата.
Ви, молоді, можете не вірити, але ніяких нарікань і образ не було. Що таке «опустити руки й розкиснути” ніхто й не думав, живі – і чудово. Усе робили разом. А в поодинокі вихідні ходили з мамою на менку – міняти залишки домашнього начиння на залишки провізії у далеких селах.
В кінці Другої світової вдалося ще й повоювати. І це фронтове братство взагалі не можна порівняти ні з чим.
До самого кінця багато десятиліть спілкувалися ми з тими, з ким разом зустріли Перемогу в Чехословаччині. Ось тільки, на жаль, з усіх зараз живими тільки я.
Після Великої Вітчизняної я більше 40 років відпрацював на тому самому колишньому танкобудівному, а потім паровозобудівному заводі.
Може, мені дісталася така доля, а може, я, як і більшість моїх ровесників, саме так завжди сприймав життя, дружбу – позитивно й вдячно. З однокласниками, з однополчанами, з тими, з ким разом працював, ми спілкувалися та дружили все життя, до кінця, багато-багато років.
Одружувалися, виходили заміж, народжувалися діти, онуки, а ми продовжували телефонувати та переписуватися, адже тоді не було мобільників та комп’ютерів.
Життя наше було прекрасне та цікаве, хоч і не просте. Міг би написати ще, але, боюся, що вам, з вашими незвичайними проблемами, ніколи читати. Вибачте за клопоти. І не злиться, не ображайтеся один на одного, цінуйте кожну щасливу мить – вона більше ніколи не повториться.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
