fbpx

– Всі розумні люди з Києва зараз їдуть! – повідомив він ошелешеній дружині. – Тому що справжнє життя – воно тут! І люди, і природа, і можливості для нас. Не мудруй, записуй сина в місцеву школу, нехай вчиться. Головне – це вища освіта, а з нею вирішимо потім, з грошима не проблема! А поки нехай росте – без Макдональдсів і тому подібного

– Я просто не можу вже сидіти в цій глушині! – ледь не плаче тридцятирічна Валерія, розмовляючи по телефону з далекого селища міського типу з мамою, яка перебуває в Києві . – Це не моє, розумієш? Я тут занепадаю! Сам темп життя, нудьга, дивний менталітет місцевих… Ні, я не хочу нічого сказати, люди тут хороші, але я до такого не звикла! Я хочу додому!

… У Валерії чудова сім’я: чоловік, дитина шести років.

Три роки тому чоловікові запропонували тривале відрядження з Києва в інший регіон – очолювати філію підприємства. Умови озвучили дуже вигідні і цікаві: практично на всьому готовому, службова квартира, автомобіль, солідна грошова компенсація. Проте Валерія сумнівалася – вона ніколи ніде не жила, крім столиці, і погано уявляла життя в глибинці.

Але чоловік загорівся і вмовив дружину – давай, мовляв, спробуємо. Ми ж туди не назавжди. Контракт на три роки, поживемо і повернемося, нічого не втрачаємо. Якщо вже зовсім не піде – повернемося раніше. Зате, якщо все нормально, грошей заробити, в Києві стільки не вийде підняти… І життєвий досвід який! Ну коли ти ще поживеш в таких умовах?

І Валерія погодилася, зібрала валізу і дитину і поїхала за чоловіком.

У побутовому плані їх влаштували дуже добре. Величезна простора квартира з домробітницею, автомобіль з водієм. І з грошима вийшло відмінно – витрачати в їхньому селищі особливо нікуди, за три роки накопичили солідну суму.

Проте прижитися на новому місці так, щоб не брати до уваги кожен день дні до повернення, щоб не тужити і не дивитися на календар, у Валерії не вийшло. Багато що викликало відторгнення. Плітки, підвищена увага до чужинців, уклад, при якому всі жінки з ранку вбираються в краще і йдуть на ринок, відсутність магазинів, асортименту товарів і дозвілля, за яким треба їхати кожен раз в район – з усім цим Валерія так і не змирилася.

А найголовніше, нудьга.

Валерія щиро намагалася знайти собі заняття, але якось не досягла успіху. Йти працювати? – роботи дуже мало, і за кожне робоче місце боряться люди, яким реально шматок хліба потрібен, щоб дітей нагодувати.

Конкурувати з ними Валерії не дозволила совість. Нормальний інтернет в містечку з’явився тільки напевно в останній рік, журнали майже не завозять, нових книг, які всі читають у великому світі, теж днем ​​з вогнем не знайдеш. Подругами особливо обзавестися не вийшло.

Як вирішення питання, Валерія чекала можливості повернутися. Там, в столиці, вона знайде роботу, вирветься нарешті з кокона, зателефонує старим друзям і знайде нових. Скоріше б тільки завершити цю епопею…

Однак вийшло так, що чим більше Валерія розчаровувалася і страждала, тим більше чоловік її закохувався в цей край. З роботою у нього тут все чудово, все виходить, його готові залишити хоч на все життя. Тут він перший хлопець на селі, майже олігарх, його знає і поважає весь містечко, під білі ручки везуть на полювання, на риболовлю, йому намагаються прислужитися єгеря, причому, навіть не за гроші, а за свою зарплату.

А в Києві він хто? – звичайний офісний пішак. Тут у нього знайомі, друзі, які кличуть у гості нарозхват, найкраща в місті квартира, та й взагалі – повітря чисте, врешті-решт…

Загалом, чоловік тягнув-тягнув час і видав Валерії нарешті, що повертатися в столицю він не хоче.

– Всі розумні люди з Києва зараз їдуть! – повідомив він ошелешеній дружині. – Тому що справжнє життя – воно тут! І люди, і природа, і можливості для нас. Не мудруй, записуй сина в місцеву школу, нехай вчиться. Головне – це вища освіта, а з нею вирішимо потім, з грошима не проблема! А поки нехай росте – без Макдональдсів і тому подібного…

Так-то чоловік у Валерії хороший, вона завжди вважала, що вони на одній хвилі, і завжди домовляться, але тут якийсь глухий кут.

Кидати чоловіка, їхати з дитиною в столицю одній, влаштовуватися на роботу без особливих перспектив, з такою-то перервою, і налагоджувати життя матері-одиначки, тому що її олігарх тут напевно один не залишиться?

Або залишатися при коханому чоловіку, не позбавляти дитину батька, сидіти в ненависному селищі далі без роботи і перспектив?

Ви б як вчинили?

You cannot copy content of this page