Всі в палаті дядьку Микиті, або Микиті Петровичу, заздрили – яку дочку виховав! Світловолоса і блакитноока красуня мимоволі приковувала до себе погляди. Так що там красуня – турботлива яка!
Віра до батька заходила і вранці і ввечері, нехай і не надовго, і не з порожніми руками, несла сумку з їжею. Та не якісь там супчики та кашки пісні, а наваристий борщ, котлети, бутерброди, аромати – на все відділення, слинки течуть! Господиня.
Завжди розпитує, як себе почуває батько, коли Петровичу дозволили гуляти по лікарняному скверу – завжди вийде з ним, посидять на лавці, побалакають. Якщо палив – пожурити, що не добре, лікар же заборонив.
З лікарем завжди зайде поговорити, дізнатися, які прогнози, може, що потрібно підкупити? Тільки той скаже – вже в аптеку поспішає. Так мало того, ще на консультацію возила до якогось світила медицини, а туди, кажуть люди, за місяць записуватися треба, і не копійки коштує. А ще всякі там діагностики та інше… Любить тата, зумів виховати.
Хоча що виховання? Он Іванович біля вікна сидить, теж вклав душу в дітей, а в кращому випадку раз на два дні завітають з черговим пакетом яблук. Старша медсестра зітхала:
– Всі б такі були… А то он взимку бабусю син не хотів забирати, кричав: «Вилікували бабцю? самі тепер з нею і возіться!»
Якось Віра принесла навіть домашній сир, з ранку на ринок бігала, годині о сьомій, примовляла:
– Відразу з’їсти треба, а то зіпсуватися може, це свіжий.
Коли дівчина пішла, пообіцявши забігти увечері, сусід по палаті Іванович, зауважив:
– Ох і любить же тебе донька! Смачне все батьку носить!
– Та не дочка вона мені, – заперечив дядько Микита здивовано. Оглянув сусідів по палаті. – Ви що, думали, Віра дочка моя?
– А хто ж? Племінниця, певно? – ЦІкавився Іванович.
– Вірочка? Жила вона з моїм сином Вовкою кілька років, як модно говорити цим, як його, цивільним шлюбом, розійшлися вони потім, а зі мною спілкується відтоді. Як дізналася, що я в лікарні, так відразу і примчала, і давай зі мною оце возитися. Я їй казав – та облиш ти, пора мені вже… А вона: «Тільки посмійте, мало не покажеться!» Гарна дівчина, от би знайшла собі мужика гарного, – Дядько Микита потягнувся за газетами, які принесла дівчина.
А в палаті повисла тиша: син дядька Микити жодного разу не заглянув до батька…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
