Ми з Артемом в шлюбі вже багато-багато років. На жаль, наш шлюб був не повний – без діток. Як з’ясувалося, дітей не може мати мій чоловік.
В молодості це завдавало мені неймовірний бiль, я хотіла малюка. Та й знайомі, і родичі відверто дістали своїми нетактовним питаннями:
– Коли вже спадкоємець буде?
– Ми хочемо внучат поняньчити!
– Ти ще не вагітна? Не тягни, годинник-то цокає.
Мені було дуже важко, пропонувала взяти дитину з дитячого будинку, але чоловік був проти. Зраджувати йому я не збиралася, а від ЕКO мене відрадили: багато ризиків і протипоказань. З роками і я звиклася з тим, що в нашій родині є тільки ми.
Наш достаток був хорошим, ми подорожували, ходили в театри, ресторани, могли дозволити собі те, що було недоступне парам, які виховують дітей.
Іноді мені ставало сумно, але Артем говорив:
Значить доля така, або Бог вважає нас негідними.
А через 16 років нашого шлюбу до Артема звернулася старша сестра, що жила в іншому місті:
– Братику, у мене дочка школу закінчує, – сказала зовиця, – племінниця твоя єдина. Не відмов, вона в інститут зібралася, нехай у вас поживе, поки вчиться. Сам розумієш, як там в гуртожитках цих!
Я була проти. Звикати жити з дорослою і практично незнайомою дівчиною мені не хотілося. Але чоловік сказав, що треба допомогти сестрі.
Зовиця виховувала Марину одна. Чоловік втік на другому році спільного життя, спочатку мама допомагала Іванці, а потім і її не стало. Коли зовиця гостювала у нас, я дивувалася, як вони з чоловіком не схожі.
Мій чоловік вдумливий, раціональний і дуже делікатна людина, а його сестриця – шумовита, нахабна…
– Це вона від життя стала така “сильна”, – пояснював мені Артем, – з чоловіками так і не пощастило. Співмешканець любив випити, вигнала його Іванка.
Коли Іванка з Марічкою приїхали до нас, то мені здалося, що зовиця і сама не проти як слід “закласти за комір”. Вже дуже швидко вона уприходувала пляшку, виставлену нами “заради зустрічі”.
А потім Іванка поїхала геть, а Марічка залишилася у нас. У побуті дівчина була неконфліктна, за собою прибирала, до мене спочатку ставилася ввічливо і шанобливо.
А через пів року вперше не прийшла ночувати. А потім це повторювалося вже регулярно.
– Ви мені не тато з мамою, – відповіла Марічка на наші з чоловіком спроби її напоумити, – будете мораль читати, піду в гуртожиток.
А через кілька днів зателефонувала зовиця і почала говорити мені:
– Відстань від моєї дочки, життя їй не даєш! Виживаєш з хати? Вона молода, нехай гуляє! Тобі не зрозуміти, у тебе своїх дітей немає, ось і гнобите мою дитину!
Ну відчепися, так відчепися. Після другого семестру Марічку з інституту відрахували і вона повернулася до матері. А трохи більше, ніж через пів року Іванка, ледве стоячи на ногах, постала на нашому порозі з Марічкою і згортком, що плаче.
– Ось, нате. Виховуйте, а нам нема на що, – заявила вона, вручивши немовля моєму чоловікові, – дочку до вас відправила жити, а ви не догледіли! Ви винні в тому, що вона в подолі принесла і інститут кинула!
А як же “відчепіться”? Втім, сперечатися вже було ні з ким. Іванка з Марічкою пішли.
Розгорнувши згорток, ми побачили немовля і свідоцтво про народження. Це був маленький хлопчик.
– Ну ось і доля, – сказав мені чоловік, – давай, мати, дуй в магазин терміново, тут пляшечка є з сумішшю, я впораюся, а ти придане для малюка купи!
Я йшла по вулиці і плакала. Не вірила, що у мене буде син. Скупила я мало не половину магазину, а жінки на роботі, коли я звільнялася, підказали мені, що треба все оформити по закону.
– Зараз ти малюка виростиш, а потім ці шалені баби у тебе його відберуть.
Оформляли ми документи довго. Іванці довелося щедро заплатити, щоб Марічка написала відмову від дитини. А потім був ще суд щодо позбавлення її батьківських прав, а потім ми всиновлювали малюка.
Через рік тільки закінчили всю бюрократію. А в той день, коли ми отримали свідоцтво про народження дитини вже на нашe прізвище, і змінили малюкові ім’я, він вперше назвав мене мамою.
Я хотіла б написати, що у нас все добре, але це не так. Приблизно через півроку Іванка почала нам телефонувати і шантажувати, вимагаючи грошей.
– Як не дасте, я все внучку розповім, хто він і чий він, виросте і стягне з вас за те, що ви його матір прав позбавили!
Ми заплатили їй раз, інший, але апетити Іванки росли, а я вже не працювала, присвячуючи весь час синові. Цікаво, що сама Марічка ні спроб побачити дитину, ні спроб струсити з нас гроші не робила. Їй було все одно.
Знаєте, як ми вийшли з цієї ситуації? Ми продали все, що у нас було і поїхали жити в інше місто.
Тут ніхто нас не знає, ніхто не завдасть моєму синові болю, обізвавши його “не рідним”. Адреси ми нікому не залишили, обірвавши всі зв’язки.
І ось тепер я напишу: у нас все добре. Я, мій чоловік і наш син щасливі, чого і вам бажаємо!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – mama-i-dziecko
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
