— Ви мені зіпсували вечір своїм ниттям про борги, — кричала Олеся з екрана дорогого смартфона, сидячи в італійському ресторані. Поки вона обирала страви, ми з Михайлом ділили одну порцію каші на двох, аби виплатити її чергову забаганку. Це була точка неповернення, де батьківська любов зіткнулася з крижаним егоїзмом рідної людини. Залишалося тільки одне — побачити, на що вона піде, коли кран з грошима нарешті перекриють.
Ми з Михайлом усе життя звикли відкладати на потім. Собі нічого не купували, зайвого шматка не з’їли, аби тільки в нашої Олесі було все найкраще. Коли вона заявила, що хоче навчатися в архітектурному бюро в Мілані, ми навіть не здригнулися. Треба, то треба. Продали батьківську дачу, зняли всі заощадження, Михайло пішов на другу зміну в депо. Ми думали, що будуємо майбутнє для рідної дитини, а виявилося, що просто оплачуємо її втечу від нас. Тепер телефон дзвонить лише тоді, коли на її рахунку закінчуються євро, а голос доньки стає лагідним рівно до моменту підтвердження переказу.
Ранок у нашій квартирі тепер завжди тихий. Михайло мовчки п’є чай, розглядаючи старі шпалери, які ми так і не переклеїли, бо гроші пішли на оренду квартири в центрі Мілана для Олесі. Я витираю пил з її порожньої полиці, де колись стояли її малюнки.
— Вона знову не дзвонила вже тиждень, — тихо каже Михайло, не піднімаючи очей.
— Зайнята, мабуть. Екзамени, проєкти. Ти ж знаєш, як там важко вчитися, — намагаюся виправдати її я, хоча серце стискається від передчуття.
Раптом телефон на столі вібрує. Ми обоє здригаємося. На екрані — фото Олесі. Михайло відставляє чашку, а я швидко натискаю на гучний зв’язок.
— Алло, донечко! Як ти? Як погода? — мій голос тремтить від радості.
— Мам, привіт. Слухай, я зараз дуже поспішаю, у нас тут виставка відкривається, — голос Олесі звучить сухо, ніби вона розмовляє з кур’єром.
— Ми так скучили, Олесю. Батько ось поруч, хоче слово сказати, — додаю я, простягаючи телефон чоловіку.
— Олесю, як навчання? Що з тим проєктом стадіону? — запитує Михайло.
— Та все нормально, тату. Слухайте, я чого дзвоню. Тут таке діло… Нам треба закупити спеціальні макети для фінальної роботи. Вони дуже дорогі, з якогось особливого пластику. І ще оренда студії зросла. Мені терміново треба ще дві тисячі. Бажано до вечора.
У кімнаті западає тиша. Я дивлюся на Михайла, він помітно блідне. Ми щойно відправили їй основну суму на проживання три дні тому.
— Доню, але ж ми тільки-но переказували гроші. У нас зараз залишилося зовсім небагато до моєї зарплати, — обережно каже батько.
— Ой, ну почалося. Ви завжди так кажете. Ви ж самі хотіли, щоб я вчилася в Європі. Тут інші ціни, розумієте? Ви хочете, щоб я провалила семестр через якісь копійки? — тон Олесі миттєво змінюється на роздратований.
— Ми не хочемо, щоб ти щось провалила, — втручаюся я. — Але ми теж люди. Нам треба за щось їсти і платити за комунальні послуги.
— Мам, не перебільшуй. У вас же є заначка. Просто перекиньте гроші, і я побігла. Мені справді ніколи розмовляти про ваші квитанції.
— Олесю, а як твоє здоров’я? Ти хоч обідаєш нормально? — намагаюся я повернути розмову в тепле русло.
— Все окей. Гроші чекаю. Па-па.
Зв’язок обривається. Гудки б’ють по вухах, як молоток. Михайло важко зітхає і виходить на балкон. Я залишаюся сидіти на кухні, дивлячись на екран, що згас. Жодного запитання про те, як ми. Жодного слова про те, що вона нас любить. Тільки сума і термін.
Михайло повернувся з балкона через десять хвилин. Його пальці нервово перебирали край скатертини.
— Треба десь шукати. Може, у сусіда позичу до получки, — сказав він, не дивлячись мені в очі.
— Мишо, ми вже винні всім, кому можна. Тобі не здається, що вона стала іншою? Вона ж раніше була такою чуйною дівчинкою. Пам’ятаєш, як вона збирала кошенят на вулиці? — я відчувала, як у горлі стоїть клубок.
— Вона там серед багатіїв, Маріє. Їй соромно за наші старі куртки і за те, що ми не можемо просто клацнути пальцями і видати мільйон. Вона будує собі інший світ, де нам немає місця.
Через два дні ми зібрали потрібну суму. Михайло взяв додаткові зміни в ніч, а я продала свою стару каблучку, що лишилася від бабусі. Гроші пішли в Мілан. У відповідь прийшло коротке повідомлення: Отримала, дякую. Навіть без смайлика.
Минув місяць. Ми жили в режимі жорсткої економії. Чай заварювали по два рази, продукти купували тільки по акціях. Кожен дзвінок від Олесі був як іспит. Ми чекали, що вона розкаже про свої успіхи, про те, що бачила в галереях, про друзів. Але розмови зводилися до одного.
Одного разу ввечері телефон знову задзвонив. Це був відеодзвінок. Ми зраділи, бо давно не бачили її обличчя. Я швидко поправила зачіску, Михайло надів чисту сорочку.
— Привіт! — вигукнули ми вдвох, дивлячись на екран.
Олеся сиділа в якомусь шикарному ресторані. На задньому плані грала музика, було чути сміх і дзвін посуду. Вона була в новій сукні, яку ми точно не оплачували.
— О, привіт. Дивіться, я тут з друзями відзначаю закриття модуля. Це Стефано і Джулія, — вона повернула камеру на молодих людей, які коротко кивнули нам і продовжили свою розмову іноземною мовою.
— Ти дуже гарно виглядаєш, доню, — прошепотіла я.
— Дякую. Слухайте, тут таке діло. Ми на канікули збираємося в Альпи. Всі летять, і мені теж треба. Це важливо для нетворкінгу, розумієте? Треба бути в тусовці, якщо я хочу потім знайти роботу в нормальній фірмі.
Михайло відсунув телефон від себе. Його обличчя стало кам’яним.
— Альпи? — перепитав він. — Олесю, ми зараз ледве зводимо кінці з кінцями. Які Альпи?
— Тату, ну не починай знову цю пісню про бідність. Це всього лише кілька тисяч євро. Ви ж можете взяти кредит. Всі так роблять. Це ж інвестиція в моє майбутнє!
— Інвестиція? — мій голос став гучнішим. — Ми вже інвестували все, що мали. У нас немає навіть на нове взуття для батька, бо його старі черевики зовсім розвалилися від постійної ходьби. А ти просиш про гори?
Олеся закотила очі.
— Боже, як з вами важко. Вічно ви робите з себе жертв. Я ж не для себе прошу, а для кар’єри. Ладно, я зрозуміла. Вечір зіпсований.
Вона вимкнула камеру. Ми залишилися в темній вітальні. Я чула, як на вулиці шумить вітер, і мені здавалося, що цей вітер видуває останні залишки тепла з нашої квартири.
— Знаєш, Маріє, — сказав Михайло після довгої паузи. — Ми самі винні. Ми навчили її, що наші потреби — це ніщо, а її забаганки — закон. Ми зробили з неї споживача, який бачить у нас тільки гаманець.
— Але ми ж хотіли як краще… — я почала плакати.
— Краще для кого? Для неї, яка тепер соромиться нас перед своїми Стефано? Чи для нас, хто на старість залишився з боргами і самотністю?
Наступного тижня Олеся не дзвонила взагалі. Я бачила в соціальних мережах її фото з гірськолижного курорту. Вона була щаслива, усміхнена, у дорогому спорядженні. Під фото був підпис про те, як важливо оточувати себе успішними людьми і не дозволяти нічому тягнути себе вниз. Ці слова боліли сильніше за будь-яку образу. Ми були тим самим вантажем, який заважав їй злітати вище.
Михайло перестав питати про неї. Він просто приходив з роботи, вечеряв порожньою кашею і лягав спати. Його спина згорбилася ще сильніше. А я все чекала. Чекала, що ось-ось вона зрозуміє, що ми не вічні. Що гроші не падають з неба.
Настав день її народження. Ми вирішили не купувати ніяких подарунків, бо просто не було за що. Я написала довге привітання, повне любові та спогадів про те, як вона була маленькою. Михайло просто додав від себе кілька слів. Ми чекали, що вона подзвонить подякувати.
Вечір минав, телефон мовчав. Лише пізно вночі прийшло повідомлення.
— Дякую. Але замість тексту могли б хоча б на квіти скинути. Тут у дівчат такі букети, а мені навіть соромно сказати, що батьки нічого не прислали. Ладно, пішла в клуб.
Я видалила це повідомлення. Не хотіла, щоб Михайло його бачив. Тієї ночі я довго не могла заснути. Я згадувала, як ми колись відмовили собі в поїздці на море, аби купити Олесі найкращий велосипед. Як Михайло не купив собі нову куртку п’ять років поспіль, щоб оплатити їй курси англійської. Де ми помилилися? Коли саме ця межа між вдячністю і споживацтвом зникла?
Через кілька місяців навчання підходило до кінця. Олеся мала повертатися додому на літо, але вона заявила, що залишиться там на стажування. Безкоштовне. А це означало, що ми маємо продовжувати її утримувати ще пів року.
— Мамо, це шанс усього життя! — переконувала вона мене по телефону. — Якщо я зараз поїду, я втрачу всі контакти. Мені просто треба ще трохи допомоги.
— Олесю, батько серйозно втомився. Йому важко працювати в такому ритмі. Може, ти знайдеш там якусь підробітку? Офіціанткою чи нянею? — запропонувала я.
— Що? Я — офіціантка? Ти взагалі чуєш, що ти кажеш? Я майбутній архітектор з дипломом європейського зразка! Я не буду розносити тарілки. Ви що, не можете піднапружитися ще трохи?
У цей момент Михайло вихопив у мене телефон.
— Досить, Олесю, — його голос був низьким і дуже спокійним. — Ми більше не можемо піднапружуватися. Ресурс вичерпано. Грошей більше не буде.
— Що ти таке кажеш? Ти хочеш зруйнувати мені життя? — закричала вона так, що я чула її навіть без гучного зв’язку.
— Твоє життя в твоїх руках. Ми дали тобі освіту, дали старт. Далі — сама. Хочеш стажуватися — шукай можливість себе прогодувати. Хочеш жити в Мілані — плати за нього сама.
— Я вас ненавиджу! Ви зіпсували мені все! Не дзвоніть мені більше! — вона кинула слухавку.
Минув тиждень. Потім місяць. Потім три. Вона справді не дзвонила. Михайло трохи ожив, почав більше відпочивати. Ми почали потроху віддавати борги сусідам. Але в хаті оселилася пустка. Кожен вечір я дивилася на двері, сподіваючись, що вони відчиняться і вона зайде. Але телефон мовчав.
Одного разу я побачила нове фото в її профілі. Вона була в іншому місті, з якимось чоловіком, набагато старшим за неї. Вони стояли на фоні дорогого автомобіля. Підпису не було, лише кілька значків у формі серця.
Я показала це Михайлу. Він довго дивився, а потім просто віддав мені телефон назад.
— Вона знайшла інше джерело, Маріє. Ми були просто етапом. Тепер у неї нові інвестори.
— Невже ми зовсім їй не потрібні? Просто як батьки? — запитала я, відчуваючи, як серце розривається на шматки.
— Ми були потрібні, поки могли щось дати. Коли давати стало нічого, ми стали непотребом. Оце і є наша побутова психологічна драма. Ми виростили дерево, яке не дає нам тіні, а лише витягує воду з нашого коріння.
Тепер ми живемо самі. У квартирі тихо, шпалери все ще старі, але борги майже виплачені. Я часто думаю про те, що було б, якби ми тоді не продали дачу. Може, вона була б ближчою до нас? Може, вона навчилася б цінувати працю і гроші? Чи, можливо, це було в ній закладено з самого початку, а ми просто підживлювали цей егоїзм своєю безмежною любов’ю?
Минуло вже пів року з нашої останньої розмови. Сьогодні я знову відкрила її сторінку. Там було відео з вечірки. Вона сміялася, тримаючи в руках щось блискуче, і виглядала абсолютно щасливою. У неї нове життя, в якому нам немає місця. Ми — лише тіні з минулого, які колись оплатили її вхідний квиток у світ, де нас зневажають.
Михайло сів поруч і взяв мене за руку. Його рука була грубою від роботи, але такою рідною.
— Не дивися, Маріє. Це вже не наша дитина. Це людина, яку ми створили, але якої ми не знаємо.
— Але як же так, Мишо? Ми ж усе серце їй віддали.
— Можливо, серце — це якраз те, що не варто віддавати повністю. Бо коли його забирають і не повертають, усередині залишається тільки холодна порожнеча.
Я закрила ноутбук. За вікном починався дощ. Краплі стукали по підвіконню, нагадуючи мені про всі ті роки, коли ми працювали без відпочинку, мріючи про її щастя. А тепер це щастя існує десь далеко, і ми до нього не маємо жодного відношення. Нас використали і залишили на узбіччі, як стару річ, що вже виконала свою функцію.
Чи справді ми, батьки, повинні жертвувати всім заради майбутнього дітей, навіть якщо ця жертва робить їх холодними і чужими до нас? Де проходить та межа між батьківською підтримкою та вихованням людини, для якої ти — лише інструмент для досягнення цілей?
