— Ви серйозно, пане Руслане? — мій голос тремтів, коли я дивилася на адвоката, який сидів за столом із холодною посмішкою. — Тарас залишив усе їй? Марії? Як це можливо?
— Пані Катерино, я розумію ваше здивування, — відповів він, поправляючи окуляри. — Але заповіт чіткий. Ваш чоловік залишив маєток і всі статки своїй першій дружині та їхнім дітям. У нього були свої причини.
— Причини? — я ледве стримувала емоції, відчуваючи, як усе всередині стискається. — Він же казав, що вона його покинула! Що вона зрадила! Чому він так вчинив зі мною?
— Іноді правда складніша, ніж здається, — адвокат знизав плечима, але в його очах промайнула тінь таємничості. — Можливо, вам варто поговорити з Марією. Вона може знати більше.
Я відчула, як підлога піді мною захиталася. Усе, що я вважала своїм, щойно розсипалося на порох. Я мала дізнатися правду, навіть якщо вона розіб’є мені серце.
Моє життя ніколи не було схожим на казку. Я, Катерина, виросла в невеликому містечку на Черкащині, де мрії про розкішне життя здавалися такими ж далекими, як зірки на небі. Мама з татом завжди казали: «Катю, головне — працювати і бути чесною». Але я хотіла більшого. Не багатства як такого, а безпеки, стабільності, щоб не боятися завтрашнього дня. Коли я зустріла Тараса, мені здалося, що це мій шанс.
Тарас був розлученим, старшим за мене на двадцять років, із сивиною на скронях і спокійною впевненістю в очах. Він володів успішним бізнесом у сфері логістики, мав великий будинок під Києвом і репутацію людини, яка завжди тримає слово. Наші стосунки не були сповнені романтики, але я цього й не чекала. Я шукала надійності, а він — когось, хто буде поруч.
— Катю, ти впевнена, що хочеш цього? — запитала моя подруга Олена, коли я розповіла їй про заручини. Ми сиділи в затишній кав’ярні, пили каву, і її очі дивилися на мене з тривогою. — Ти ж не кохаєш його.
— Олено, кохання — це казки, — відповіла я, розмішуючи цукор у чашці. — Тарас поважає мене, забезпечує. Це більше, ніж я могла мріяти.
— Але чи не шкодуватимеш? — наполягала вона. — Ти ще молода, можеш знайти когось, хто…
— Хто що? — перебила я. — Хто дасть мені впевненість, що я не житиму від зарплати до зарплати? Я втомилася від невизначеності.
Олена зітхнула, але більше не сперечалася. Я знала, що вона хоче для мене добра, але мій вибір був зроблений. Ми з Тарасом одружилися тихо, без пишних святкувань. Його батьки, Василь Іванович і Марія Петрівна, прийняли мене стримано, але чемно.
— Катерино, ми раді, що Тарас знайшов собі супутницю, — сказала Марія Петрівна, коли ми вперше вечеряли разом. — Головне, щоб ви дбали одне про одного.
— Дякую, Маріє Петрівно, — відповіла я, відчуваючи, як її погляд ніби оцінює мене. Василь Іванович лише кивнув, але я помітила, що він уважно стежить за кожним моїм словом.
Життя з Тарасом було спокійним. Ми жили в його великому будинку, я займалася облаштуванням саду, відвідувала благодійні вечори, які він організовував. Але іноді, коли я залишалася наодинці, мене гризло відчуття, що я втрачаю щось важливе. Я гнала ці думки геть, переконуючи себе, що безпека варта компромісів.
Одного вечора, коли ми сиділи за вечерею, Тарас раптом сказав:
— Катю, я знаю, що наш шлюб не про квіти й романтику. Але ти завжди була поруч. Це для мене багато значить.
Його слова застали мене зненацька. Я подивилася на нього, шукаючи в його очах щось більше, ніж звичну стриманість.
— Тарасе, я… я просто хочу, щоб у нас усе було добре, — відповіла я, відчуваючи, як у горлі стоїть ком. — Ми ж команда, правда?
Він усміхнувся, але в його усмішці було щось сумне.
— Так, Катю. Команда.
Тоді я не зрозуміла, чому його слова залишили в мені відчуття тривоги. Але згодом усе змінилося.
Тарас почав хворіти. Спочатку це були дрібні скарги — втома, кашель, легке нездужання. Я наполягала, щоб він звернувся до лікаря, але він відмахувався:
— Катю, це просто вік. Не хвилюйся.
Але я бачила, як він змінюється. Його рухи стали повільнішими, очі втратили блиск. Я почала більше часу проводити з ним, готувала його улюблені страви, читала йому вголос книжки. Ми зблизилися, і я відчула, що між нами з’являється щось схоже на справжню турботу.
— Мамо, я не знаю, що робити, — зізналася я якось по телефону. — Він слабшає, а я… я не знаю, чи правильно все роблю.
— Катю, ти робиш усе, що можеш, — м’яко сказала мама. — Просто будь поруч. Це найважливіше.
Я намагалася. Але одного дня Тараса не стало. Це було тихо, уві сні. Я сиділа біля його ліжка, тримаючи його руку, коли лікар підтвердив, що він пішов. Я не плакала — не могла. Усе здавалося нереальним, ніби я дивлюся на своє життя зі сторони.
Похорони були скромними, але гідними. Дощ падав увесь день, і я стояла біля могили, відчуваючи, як порожнеча заповнює мене. Тарас був частиною мого світу, і хоча я не кохала його так, як кохають у романтичних фільмах, він був моїм якорем. Тепер цього якоря не стало.
Через кілька днів після похорону до будинку приїхав адвокат, пан Руслан. Він був високим, із сивою шевелюрою і холодним поглядом. Ми сиділи в кабінеті Тараса, і я відчувала, як серце калатає.
— Пані Катерино, заповіт вашого чоловіка досить… незвичайний, — почав він, розгортаючи папери.
— Що ви маєте на увазі? — запитала я, відчуваючи, як тривога наростає.
Він прочитав заповіт, і кожне його слово було як ляп. Тарас залишив усе — будинок, бізнес, заощадження в розмірі 5 мільйонів гривень — своїй першій дружині Марії та їхнім двом дітям, яких я ніколи не бачила. Я сиділа, не в змозі поворухнутися, відчуваючи, як мій світ руйнується.
— Але чому? — прошепотіла я. — Він ніколи не згадував їх. Казав, що Марія його покинула.
— Іноді люди приховують правду, — відповів Руслан, але його голос був надто спокійним, ніби він знав більше, ніж казав.
Я вийшла з кабінету, не відчуваючи ніг. Олена, яка приїхала підтримати мене, обійняла мене.
— Катю, ти сильна. Ти впораєшся, — сказала вона.
— Як? — відповіла я, відчуваючи, як сльози нарешті прорвалися. — Я залишилася ні з чим, Олено. Ні з чим.
Я не могла позбутися думок про Марію. Хто вона? Чому Тарас обрав її, а не мене? Я вирішила зустрітися з нею, хоча страх стискав моє серце. Марія жила в елегантній квартирі в центрі Києва. Вона була старшою, але її очі випромінювали тепло і смуток.
— Катерино, я знала, що ти прийдеш, — сказала вона, запрошуючи мене сісти. — Тарас був складною людиною.
— Він казав, що ви його покинули, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Марія зітхнула і подивилася у вікно.
— Це неправда. Це він пішов від мене. Я кохала його, але він вибрав інше життя. А ти… ти була його спробою знайти спокій.
— Спокій? — перепитала я. — Він ніколи не розповідав про вас. Чому він залишив усе вам?
— Бо він відчував провину, — тихо відповіла вона. — Наші діти… вони були для нього всім. Він хотів забезпечити їхнє майбутнє.
Я слухала її, і кожне слово було як ніж. Я зрозуміла, що мій шлюб був лише частиною складної історії, про яку я нічого не знала. Я вийшла з її квартири зі змішаними почуттями. Мені було важко, але водночас я відчувала дивне полегшення. Тарас не був моїм ворогом — він був людиною, яка намагалася виправити свої помилки.
Повернувшись додому, я довго сиділа в саду, який колись так любила доглядати. Будинок здавався чужим, порожнім. Я згадувала кожен момент із Тарасом, його слова, його погляди. Я зрозуміла, що жила в ілюзії, але ця ілюзія дала мені уроки, які я ніколи не забуду.
— Катю, тобі треба рухатися далі, — сказала Олена, коли ми зустрілися наступного дня. — Ти ще молода, у тебе все попереду.
— Але як, Олено? — відповіла я. — Я відчуваю, ніби все моє життя було брехнею.
— Може, це і є твій шанс, — сказала вона, стиснувши мою руку. — Шанс знайти себе.
Я задумалася. Може, вона права? Може, втрата всього — це не кінець, а початок? Я продала кілька своїх речей, зібрала 20 тисяч гривень і вирішила переїхати до маленької квартири в передмісті. Це був скромний старт, але він був моїм.
Минуло кілька місяців. Я влаштувалася на роботу в невелику компанію, яка займалася організацією заходів. Це було далеко від розкішного життя, але я відчувала, що нарешті живу для себе. Одного вечора, сидячи на балконі своєї нової квартири, я дивилася на зірки і думала про Тараса, про Марію, про себе.
— Мамо, я хочу бути щасливою, — сказала я по телефону. — Але я не знаю, з чого почати.
— Катю, щастя — це не будинок чи гроші, — відповіла мама. — Це коли ти в мирі з собою.
Її слова зачепили мене. Я зрозуміла, що весь цей час шукала щастя в зовнішніх речах, але воно було всередині мене. Я мала навчитися довіряти собі, відкрити своє серце для нового.
Стоячи на порозі нового життя, я часто думаю про свій шлях. Я втратила багато, але здобула щось цінніше — розуміння себе. Життя навчило мене, що справжнє щастя не можна купити за гроші чи знайти в іншій людині, якщо ти не знаєш себе. Я досі не знаю, чи зможу знову довіряти так, як раніше, але я готова спробувати. А ви, читачі, як думаєте: що робить нас по-справжньому щасливими? Чи варто ризикувати всім заради нового початку?
