Ну хіба могла я подумати, що в головному герої моєї злощасної новели чоловік впізнає себе? І якби ж то образ був позитивний, так ні ж – я описувала рогоносця…
Краще б я шкарпетки навчилася в’язати, – зі сльозами на очах промовила я. – Або бісером вишивати. Ну хрестиком кінець кінців.
– Ну, хто ж знав, що все так обернеться, – зауважила подруга. Марічка намагалася мене заспокоїти і підбадьорити. Але ж я саме за її порадою і вигадала і опублікувала ту новелу, через яку моя сім’я опинилася на межі розпаду.
– Пам’ятаєш, як ти писала замітки в студентську газету? – запитала вона, коли я поскаржилася на відчуття самотності і нікчемності.
Гнітюче почуття не покидало мене з тих пір, як дочка з зятем і сином – моїм улюбленим і єдиним онуком – полетіли в Канаду. Раніше я багато їм допомагала. Вони продовжували працювати і вчитися на вечірньому відділенні університету навіть коли народився Михайлик. Ні готувати не встигали, ні прибирати, не кажучи вже про те, щоб повноцінно займатися малюком.
Я ж скористалася достроковою пенсією і з радістю взяла на себе турботи про нього, тим самим давши можливість дочці із зятем встати на ноги. Вони оперилися і, вирішили шукати щастя за океаном. А ми з чоловіком залишилися в старому спорожнілому гнізді.
Чоловік продовжував працювати, а я тинялася з кутка в куток, не в силах знайти собі гідне заняття. Надій на нове працевлаштування не було. І після сорока років не дуже-то беруть, а вже кандидатури старше п’ятдесяти і зовсім не розглядають. Ось тоді подруга і згадала про моє студентське захоплення:
– Пам’ятаєш, які стінгазети ти писала? Ми всім курсом зачитувалися. Потім ти ще в місцеву газету писала. Цілком успішно. Я ж пам’ятаю, ти сама говорила…
– До чого ти? – не зрозуміла я.
– Ти могла б знову зайнятися літературою, – пояснила подруга.
– У нашому будинку газета не видається. Марічка помітила, що є районні та міські газети, а ще багато різних журналів. І якщо не надрукують на папері, то можна створити свій блог в інтернеті.
– Головне для тебе зараз не результат, а процес, – говорила подруга. – Мрій, вигадуй, відволікайся від буденності. Чому б і ні, подумала я. Спочатку накидала десяток маленьких історій, взявши в якості персонажів друзів і знайомих. Потім, коли всі, на мій погляд, цікаві життєві події, були описані, задумала новелу про жінку, яка багато років металася між чоловіком і коханцем, потрапляючи в різні ситуації. Мені здалося, що ця кумедна фантазія на вічну тему сподобається читачам.
Отримавши схвалення Марічки, відправила текст в міський літературний альманах і стала чекати відповіді, втім, особливо ні на що не сподіваючись.
На моє невимовне захоплення, з редакції надійшов лист, що мій текст взяли до друку. Я стрибала від щастя і дякувала подрузі, обіцяючи зводити її в кафе – в подарунок за прекрасну ідею. Однак я і припустити не могла, що при зустрічі буду не сміятися за чашечкою кави, а плакати.
Якось Максим повернувся з роботи похмурий і пригнічений. Жбурнув до стінки портфель, прокрокував на кухню і кинув на стіл свіжий номер видання, де як раз і було опубліковано моє творіння.
– Що трапилося? – занепокоїлася я. – Неприємності на роботі? Погано себе почуваєш?
– А як можна себе відчувати, коли дізнаєшся, що дружина багато років зраджувала?! – прогарчав він у відповідь.
– Ти про що?! – здивувалася я.
– Про це! – Максим ткнув пальцем в розворот журналу з тією самою новелою.
– А що не так?
У перший момент я подумала, що йому не сподобалося оформлення або він засоромився мого аматорського рівня. Але потім він повторив щось про обман, аморальну поведінку, огидний приклад для дочки, і тільки тут до мене дійшло.
– Ти вирішив, що написане – правда? – запитала я, стримуючи сміх.
– Так! – відрізав він.
Я обімліла.
– Ти ж розумна людина.
– Якщо розумний, то повинен закривати на все очі?!
– Ні. Ти повинен розуміти, що художник не завжди малює те, що бачить. Зазвичай сюжети вигадуються.
– Вигадується фантастика. Решта ґрунтується на реальному житті. А коханець – “веселун, хоч зовні і непоказний”. – Цитував чоловік. – Це явно ж про Василя йдеться!
– Тобто ти вважаєш, що всі великі поети лише про своє життя пишуть?
– Ти не зрівнюй себе з великими поетами!
З цією заявою я була готова погодитися. Звичайно, мої старання нечувано далекі від закручених сюжетів відомих поетів. Але я була не згодна, що за книжковою історією обов’язково ховається реальна.
– Слава Богу, у мене є уява, – заявила я.
– Що ти говориш?! – пожартував Максим. – Та ти навіть салати готуєш строго за рецептом.
– Тому що ти – консерватор. Не любиш пробувати нове.
– Тобто я винен ?! Тобі зі мною було нудно ?! – Максим зрозумів мене по-своєму.
– Ну не перекручуй. Я взагалі не мала тебе на увазі, коли складала.
– Чому ж тоді твій нібито вигаданий чоловік так схожий на мене? Я в черговий раз здивувалася:
– Хіба?
Максим присунув до себе журнал, пробіг очима по рядках.
– Ось! – вигукнув він і почав читати вголос: – “Він був високим і підтягнутим, з аристократичними рисами обличчя. Очі у нього були сірі й невиразні”. Закінчивши цитату, Максим запитально дивився на мене.
– Очі у тебе дійсно сірі, – визнала я, мало не вдавившись від сміху. – А щодо решти, ну знаєш… Ти не дуже об’єктивно себе оцінюєш.
Ви з ним багато років у мене за спиною крутили шури-мури. Як я раніше не здогадувався ?! Ти ж сама мені казала…
– А ще ти написала, що його практичність межувала з занудством.
– Повинна ж я була обґрунтувати, чому його дружина завела собі коханця.
– Тобто ти вважаєш мене занудою? – продовжував гнути свою Максим.
– На тобі! – тільки й змогла вимовити я, розгубившись остаточно.
Вони дружили ще зі шкільної лави. Василь був свідком на нашому весіллі, але сам так і не одружився.
Перебирав жінок в пошуках ідеалу, поки не прийшов до висновку, що головний його ідеал – це мама, і ніхто не може з нею зрівнятися. І він став зустрічатися з жінками, на один раз.
До нас Василь міг прийти в будь-який час, без попередження. Зі мною часто радився з господарських питань. Я вважала його невдахою, який кружляє в хмарах. Лаяла за мінливість. Жартувала над захопленням молодичками, але ніколи не відмовлялася допомогти. Коли його мама лежала в лікарні, я їздила до нього, щоб попрати, попрасувати, прибрати.
– Ви з Василем багато років у мене за спиною крутили шури-мури, – констатував Максим. – Як я раніше не здогадався, адже ти ж часто до нього навідувалася… І навіть прямо мені про це говорила. Знущалася?! Ви, напевно, разом сміялися над моєю довірливістю. А я, дурень, вам вірив.
– Ти й справді дурень! – сказала я. – Подумай, стала б я писати про свої пригоди, якби це було правдою? Тим більше знаючи, що ти можеш прочитати. Максим спантеличено потер перенісся.
– Значить, це твої мрії? – уточнив він.
– Ну не мрії, а фантазії, – поправила я, полегшено зітхнувши.
Ну, нарешті, здоровий глузд переміг. Але рано я зраділа.
– Виходить, що ти все життя хотіла мати іншого чоловіка, – сумно сказав Максим.
– З чого ти взяв?
– Ти сама тільки що зізналася.
Ми сперечалися до півночі, але чоловіка я так і не переконала. Він затамував глибоку образу. Причому не тільки на мене, а й на Василя. Демонстративно пішов спати в іншу кімнату, прихопивши з собою злощасний журнал. Він читав і перечитував новелу, знаходячи в ній все більше схожості з нашим спільним життям.
Вранці подзвонив Василю і попросив більше ніколи його не турбувати. А через тиждень заявив, що подає на розлучення і навіть збирається розміняти квартиру, тому як бачити мене більше не бажає.
Я в повному розпачі, – скаржилася я Марічці, витираючи сльози. – Максим не хоче мене слухати. Уперся як баран. Твердить одне і те ж, що я багато років йому зраджувала. І якщо не з Василем, то з кимось іншим, тому що описала зраду занадто реалістично. Йому неможливо довести, що багато я почерпнула з книг і фільмів, а моє особисте життя тут абсолютно ні при чому.
– А не можна попросити Василя, щоб він поговорив з Максимом? – запитала Марічка.
Напиши ще одне оповідання – про те, як чоловік прочитав новелу і зажадав пояснень.
А потім йому підсунь. Раптом прозріє…
– Боюся, що вони швидше поб’ються, ніж поговорять. І, до речі, Василь так само розлючений на мене, як і чоловік. Адже це через моє літературне захоплення він потрапив під роздачу. Чесне слово, краще б я хрестиком вишивала.
Подруга співчутливо кивала, поки в її голові не дозрів новий план:
– Напиши ще одне оповідання про те, як чоловік прочитав новелу, не повірив і зажадав пояснень. А потім підсунь йому нібито випадково. Раптом прозріє.
Ідея мене не особливо надихнула, але оскільки інших не було, я взялася за справу. Як могла, описала тепер уже зовсім реальну ситуацію, пересипавши розповідь словами каяття і благаннями про прощення. Знову відправила в альманах і знову стала чекати.
Через два місяці, протягом яких я всіляко зволікала з розлученням і розділом майна, Максим, нарешті, дозрів до бесіди зі мною.
– Ти, правда, все це вигадала? – несміливо поцікавився він, після того як кілька днів проходив колами з новим номером під пахвою.
– Звичайно, – видихнула я.
І не стала уточнювати, що він мав на увазі під “це все”. Було досить уже того, що він зі мною заговорив. Але я дуже сподіваюся, що світ в нашій родині все-таки відновиться. І ще я вирішила: якщо буду писати щось ще, це будуть історії про кішок або собак, щоб не виникало ніяких паралелей зі мною або з ким-небудь іншим.
Всім раджу: вибирайте захоплення обережно.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
