— Ви знову вилили мою вечерю в унітаз, Олександро Михайлівно? — голос Інни тремтів від люті, поки вона вказувала на порожню каструлю. — Я рятувала шлунок свого сина від твоїх експериментів, бо Петро звик до нормальної їжі, — спокійно відповіла я, не відриваючи очей від телевізора.
Ця кухонна буря тривала місяцями, але сьогодні невістка принесла в дім те, що назавжди змінило наші правила.
Від самого ранку я відчувала, як у повітрі згущується важка вологість, що зазвичай передує затяжному дощу. Старі віконні рами на кухні ледь помітно тремтіли під поривами холодного вітру, а запах вогкої землі просочувався крізь щілини, змішуючись із ароматом свіжої заварки. Я сиділа за столом, міцно стиснувши пальцями теплу керамічну чашку, і спостерігала за тим, як моя невістка Інна господарює біля плити. Її рухи були надто різкими, хаотичними, вона раз у раз зачіпала ліктем металеві кришки, і цей брязкіт відгукувався в моїй голові глухим болем.
Мій син Петро стояв у дверях, спершись плечем на одвірок. Він мовчав, але я бачила, як він переступає з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки. У цій квартирі, де кожен куток пам’ятав мої правила, тепер панував чужий порядок. Інна готувала щось своє, додаючи стільки спецій, що повітря ставало гострим і чужим.
— Інно, навіщо ти знову кладеш стільки цієї зелені? Петро з дитинства любить чистий смак картоплі, без цих зайвих домішок.
Я сказала це тихо, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все стискалося від роздратування. Інна навіть не повернулася, лише сильніше стиснула ніж, яким кришила цибулю.
— Смаки змінюються, Олександро Михайлівно. Петро каже, що йому подобається моя кухня.
Вона вимовила це з такою впевненістю, що я мимоволі глянула на сина. Петро швидко відвів очі, розглядаючи тріщину на старій плитці.
— Мамо, не починай. Ми ж домовлялися, що сьогодні вечерю готує Інна.
— Домовлялися, синку, але я ж бачу, що ти потім потайки йдеш до холодильника шукати мої котлети.
Слова вилетіли швидше, ніж я встигла їх обдумати. Інна різко зупинилася і поклала ніж на стільницю. Звук металу об дерево змусив мене здригнутися. Вона повільно повернулася, її обличчя було блідим, а в очах світилася холодна впертість.
— Якщо вам так не подобається моя їжа, я можу взагалі не підходити до плити. Але ми живемо тут разом уже пів року, і я маю право готувати для свого чоловіка.
— Ти маєш право, але я маю досвід, — відповіла я, відчуваючи, як тремтять мої пальці.
Я встала, підійшла до плити і заглянула в каструлю. Там варилося щось дивне — суміш овочів, які я ніколи не поєднувала разом. Колір страви здавався мені неприродним, а запах — надто агресивним. Як тільки вони вийшли з кухні, я зробила те, що робила вже не вперше. Я просто вилила вміст каструлі в раковину. Вода змила результати її праці за лічені секунди.
Я швидко дістала зі своєї схованки свіже м’ясо, яке купила ще вранці на ринку. Мої руки діяли самі собою — звично, чітко, впевнено. Через пів години по квартирі розійшовся аромат справжньої домашньої їжі, тієї самої, на якій виріс Петро. Я відчувала тріумф, змішаний з гіркотою. Коли вони повернулися на кухню, Інна застигла.
— Де моя вечеря? — запитала вона пошепки.
— Ой, я випадково перекинула каструлю, коли хотіла її переставити. Довелося швидко готувати заміну, щоб ви не залишилися голодними.
Я брехала, дивлячись їй прямо в очі. Петро дивився на стіл, де стояла моя сковорідка, і я бачила, як у нього роздуваються ніздрі від знайомого запаху. Він хотів їсти, і він хотів саме мою їжу, але страх перед конфліктом з дружиною сковував його.
— Мамо, ти знову це зробила. Це вже третій раз за тиждень.
— Я просто піклувалася про вас, Петро. Ти ж знаєш, що я не можу дивитися, як ви їсте щось незрозуміле.
Інна нічого не сказала. Вона просто розвернулася і вийшла з кухні. Я чула, як грюкнули двері в їхній кімнаті. Петро зітхнув і сів за стіл.
— Сідай їж, синку, поки гаряче.
— Я не можу так, мамо. Вона старалася.
— Старання не замінять смаку, Петро. Бери виделку.
Він почав їсти, спочатку повільно, а потім все швидше. Я бачила, що йому смакує, і це заспокоювало мою тривогу. Але тиша, що панувала в коридорі, була занадто тяжкою. Я знала, що це не кінець.
Наступного дня ситуація повторилася, але вже інакше. Я повернулася з магазину і побачила, що на дверях нашої великої шафи у передпокої висить замок. Це був старий, іржавий навісний замок, який Петро колись привіз із гаража.
— Це що таке? — запитала я, відчуваючи, як у горлі пересихає.
Інна вийшла з кімнати, витираючи руки рушником. Вона виглядала спокійною, навіть занадто.
— Оскільки ви не поважаєте мою працю на кухні, я вирішила, що нам треба розмежувати простір. Тепер мої продукти і мій посуд будуть під замком. І готувати я буду тільки тоді, коли вас не буде вдома.
— Ти з глузду з’їхала? Це мій дім!
— Дім ваш, але життя у нас спільне. Або ви припиняєте викидати мою їжу, або ми будемо харчуватися окремо, і Петро буде обирати сам.
Я подивилася на замок, і мені стало важко дихати. Це була війна, справжня і неприхована. Кожен мій крок тепер контролювався. Коли прийшов Петро, він побачив цей замок і просто опустив голову.
— Петро, скажи їй! Вона вішає замки в моїй квартирі!
— Мамо, а що мені сказати? Ти виливаєш її супи, ти кажеш, що вона ні на що не здатна. Я втомився бути між двома вогнями.
— Я ж для тебе стараюся!
— А ти запитала мене, чи потрібно мені це старатися такою ціною?
Він пройшов повз мене в кімнату. Того вечора вони не вийшли до вечері. Я сиділа на кухні сама, перед тарілкою своїх фірмових голубців, які тепер здавалися мені прісними. Запах вогкості знадвору посилився, почався дощ. Краплі стукали по склу, наче намагалися щось сказати.
Минуло кілька днів. Атмосфера в домі стала нестерпною. Ми спілкувалися лише короткими фразами, уникаючи поглядів. Інна готувала пізно ввечері, коли я вже була у своїй кімнаті. Вона ховала каструлі в ту саму шафу під замок. Це було дико, це було неправильно, але я не знала, як це зупинити, не визнавши своєї поразки.
Одного разу я почула їхню розмову за стіною. Вони говорили тихо, але старі стіни пропускали кожен звук.
— Ми не можемо так більше, Петро. Твоя мати нас знищує.
— Вона просто самотня, Інно. Зрозумій її.
— Самотність не дає права знущатися з мене. Я хочу переїхати. Прямо зараз, куди завгодно.
— У нас немає грошей на оренду. Ти ж знаєш.
— Тоді я поїду до батьків сама.
Я відчула, як моє серце забилося швидше. Якщо вона піде, Петро залишиться зі мною. Але якщо він піде за нею? Ця думка була нестерпною. Я вийшла в коридор і зупинилася біля їхніх дверей.
— Петро, ви нікуди не поїдете! — вигукнула я, не стримавшись.
Двері відчинилися. Петро стояв переді мною, і я вперше побачила в його очах не образу, а порожнечу.
— Мамо, ти підслуховуєш?
— Я просто турбуюся! Ви не знайдете кращого місця, ніж тут.
— Тут не місце, мамо. Тут поле бою.
Інна стояла за його спиною, збираючи речі в сумку. Вона робила це мовчки, з якоюсь механічною рішучістю. Я зрозуміла, що мої спроби контролювати кожен їхній крок, кожен шматок їжі, призвели до того, чого я найбільше боялася.
— Інно, залиш сумку. Я не буду більше чіпати твою їжу.
Вона зупинилася і подивилася на мене з гіркою посмішкою.
— Ви вже це казали минулого тижня. А потім я знайшла свої котлети у смітнику. Ви не можете інакше, Олександро Михайлівно. Ви хочете бути єдиною жінкою в житті сина.
— Це неправда!
— Це правда. І поки цей замок на шафі викликає у вас лють, а не сором, нічого не зміниться.
Вона застебнула сумку. Петро дивився то на неї, то на мене. У цей момент я зрозуміла, що втрачаю його. Його плечі опустилися, він взяв другу сумку.
— Куди ви в таку негоду? — мій голос зірвався.
— До друзів пересидимо кілька днів, а там знайдемо щось.
Вони пішли. Запах їхніх парфумів ще довго витав у коридорі, змішуючись із запахом моєї свіжоприготованої вечері, яку тепер нікому було їсти. Я повернулася на кухню. На столі стояла тарілка, яку я приготувала для Петра. Холодна, нерухома.
Я підійшла до шафи, де висів той самий замок. Інна забрала ключ, але замок залишився. Він виглядав як символ моєї поразки. Я намагалася його смикнути, але він тримався міцно. Це була моя квартира, мої речі, але тепер тут панувала чужа воля, навіть у їхній відсутності.
Ніч була безкінечною. Я не могла заснути, прислухаючись до кожного звуку в під’їзді, сподіваючись, що вони повернуться. Але кроки стихали на інших поверхах. Наступного дня я не могла знайти собі місця. Кожен куток нагадував про те, як я виправляла її помилки, як переробляла її роботу, як намагалася довести свою незамінність.
Через два дні Петро прийшов за рештою речей. Він був один.
— Сину, сідай хоч чаю поп’ємо. Я пиріг спекла, твій улюблений.
— Не хочу я пирога, мамо. Я прийшов за куртками.
— Вона тебе налаштувала проти мене, так?
— Ніхто мене не налаштовував. Я просто хочу дихати спокійно. Ти знаєш, що я кожного разу, йдучи додому, відчував клубок у горлі? Не через її їжу чи твою, а через те, що зараз почнеться чергова суперечка.
— Я ж хотіла як краще. Хіба піклування — це погано?
— Піклування не повинно душити.
Він забрав сумки і пішов до дверей. Я стояла в порожньому коридорі, дивлячись на замок на шафі. Тепер він здавався мені єдиною живою річчю в цій квартирі.
— Петро, а як же я?
Він зупинився біля порогу, не озираючись.
— Ти маєш свій дім, мамо. І свої правила. Тепер ти тут повна господиня.
Двері зачинилися. Я залишилася в тиші, яку порушував лише старий годинник у вітальні. Я підійшла до вікна і побачила, як він іде по двору, несучи важкі сумки. Він не обернувся.
Я повернулася на кухню, взяла той самий пиріг і викинула його у відро для сміття. Смак перемоги виявився занадто гірким. Я зробила все, щоб витіснити невістку зі своєї території, але разом із нею пішов і мій син.
Тепер я сиджу вечорами в ідеальній чистоті. Мої каструлі стоять на своїх місцях, ніхто не додає зайвих спецій у мої страви, ніхто не брязкає кришками невчасно. Але чомусь мені хочеться, щоб хтось знову розсипав борошно на стіл або забув помити ніж.
Замок на шафі я так і не зняла. Немає сенсу. Все, що було мені дороге, тепер за зачиненими дверима іншого життя, куди мені немає входу. Я дивлюся на телефон, але він мовчить. Петро не дзвонить уже тиждень.
Чи вартувала моя правда тієї самотності, яку я тепер маю? Чи була я права, захищаючи свій побут від чужого втручання, чи це була просто моя гординя, яка не терпіла конкуренції?
Як ви вважаєте, чи повинна мати втручатися в те, як готує невістка, якщо це шкодить смакам сина? Чи була Інна надто жорстокою, повісивши замок у чужій квартирі? Поділіться своїми думками у коментарях, мені дуже важливо почути вашу думку. І якщо вам була близька ця історія, поставте свою вподобайку, це дуже допоможе. Що б ви зробили на моєму місці?
