..За парковій доріжці не поспішаючи йшли дві жінки похилого віку, мабуть, давні подруги і щось важливе обговорювали між собою.
– …Вибач, але я тебе не розумію! – долинула до мене їх розмова. – Ти наче виправдуєш свого Дмитра в тому, що він з таким небажанням платить аліменти власного сина! Так не можна! Дитина повинна пити, їсти щодня, вчитися. На нього стільки всього потрібно. Зараз все так дорого, сама знаєш! Пара взуття – он скільки коштує! Хлопчик не винен, що батьки розлучилися… Вже хто-хто б так говорив, але ти, Ань… Ти ж сама ростила сина в розлученні, якщо не помиляюся. І аліменти на нього отримувала! Отримувала адже?
– Так, Поля, я отримувала! Але я ні копійки з аліментів не витратила на себе! Все – тільки на сина. У цьому різниця, розумієш?
– Почекай. А невістка твоя колишня що, на себе витрачає аліменти?
– Полін… Проблема в тому, що невістка не працює і не збирається! У Дмитра великий офіційний дохід і аліментів у нього вираховують багато! На ці гроші вона і живе разом з дитиною. Каже – а нам вистачає, мовляв, навіщо мені ще й працювати!.. Я зовсім не проти того, щоб Дмитро платив синові, зрозумій! Але мені категорично не подобається, що на ці гроші живе доросла працездатна жінка, яка моєму синові вже два роки як ніхто! Дмитро, як батько, повинен забезпечувати сина за законом. А хіба мати не зобов’язана робити те ж саме? Якщо вона такою ж батько?
– Ну… взагалі-то, за логікою речей, напевно… так…
– Мені теж здається, що зобов’язана! І це кричуща ситуація, коли мати не тільки не вкладається в дитини, але і проїдає, виходить, дитячі гроші! Це не справа зовсім. Ти ось кажеш, Поля, що я аліменти отримувала. Але я на них не сподівалася ніколи.
Все життя працювала, щоб син ні в чому не потребував! Мені в голову не приходило сісти і лапки скласти, як це зробила Тетяна. І я їй багато раз натякала про те, що треба працювати, хоча б по півдня. Хоча б на свій прокорм! Вона все губки кривила – мовляв, не моя це справа. Хто я їй? Колишня свекруха, а ще лізу життя вчити… Ось, а в четвер я набралася нахабства, нарешті і все їй висловила! Уже без натяків…
– Зрозуміло. Образилася вона?
– Ще б пак! Стала мені кричати, що я нічого не розумію. Що вона не просто так вдома сидить, а з дитиною. Поль, там дитині вісім років! Він уже в другому класі вчиться. У мене, Дмитро в другому класі картоплю смажив і до хворої бабусі їздив через усе місто з пересадкою один, коли треба було ліки відвезти.
…Онукові ж в свої вісім ще і вдома один жодного разу не залишався. Невістка кричить – зараз життя інше. Яке там інше? Життя завжди однакове, а дітей треба виховувати і до життя готувати, а не під скляним ковпаком тримати… Загалом, посварилися, я пішла, грюкнувши дверима. Не знаю, що тепер.
– Ну що. Перекриває тобі доступ до онука, як в минулий скандал. Ще на півроку…
– Та плювати вже! Нехай перекриває… Я знаю, що Дмитро у мене далеко не ангел, і його не виправдовую. При цьому він чесно платить синові хороші гроші…
– Ань, а може, невістці твоїй і правда грошей вистачає… Навіщо тоді працювати?
– Це не її гроші, а дитини! Так, аліменти дуже хороші, їх багато на одну дитину, згодна. Але ж не обов’язково проживати все в нуль. Можна відкладати синові на навчання або житло. А так безсовісно надходити, як робить Тетяна, теж не можна!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
