— Виходить, тепер ми маємо платити, щоб приїхати до рідного брата в гості? — гнівно запитав дядько Тарас, коли я запропонувала розділити витрати на продукти. Я втомилася фінансувати родинні зустрічі, але навіть не уявляла, наскільки дорого мені обійдеться моє прагнення до справедливості
Мене звати Катерина, мені тридцять п’ять років. У мене є чудовий чоловік, Святослав, і двоє дітей-школярів. Ми живемо в просторому заміському будинку, який ми з чоловіком будували багато років, вкладаючи в нього не лише гроші, а й душу. Наша ділянка велика, з гарним садом і місцем для відпочинку. Здавалося б, живи і радій, але останні кілька років наші вихідні перетворилися на справжнє випробування.
У Святослава дуже велика родина, і вони живуть у місті, у типових квартирах. З моменту, як ми переїхали, наш дім став для них головним місцем збору. Це почалося невинно — заїхати на шашлики, подихати свіжим повітрям. Але поступово це переросло в регулярні навали. Щойно настає субота, біля нашої брами з’являються машини. Приїжджають його батьки, його сестра з чоловіком та двома дітьми, його брат з дружиною та трьома дітьми. Загалом, одинадцять дорослих і п’ятеро дітей, включаючи наших. Всі ці люди — щосуботи, а іноді й на всі вихідні.
Я люблю родичів Святослава, справді люблю, але всьому має бути межа. Спочатку я була щаслива, що наш дім такий гостинний. Я годинами стояла біля плити, накриваючи столи, прагнучи догодити всім. Я пекла пироги, готувала величезні каструлі борщу, закуски, м’ясо на мангалі. Це ж відпочинок, думала я, треба, щоб було смачно і багато.
Проблема була в тому, що родина Святослава сприймала це як належне. Ніхто ніколи не пропонував допомоги. Жодного разу. Жінки сідали за стіл одразу після приїзду, чоловіки — біля мангала або перед телевізором. Я, як господиня будинку, бігала, як заведена: нагодуй, принеси, подай, прибери, налий.
Але це ще пів біди. Згодом я почала помічати, що ніхто не привозить із собою навіть елементарних продуктів. Все, абсолютно все лягало на наші плечі. Якось я вирішила простежити за витратами. Я зазвичай ходжу в магазин двічі на тиждень, але в п’ятницю я почала робити закупівлю-монстр. Кошики були повні м’яса, сирів, овочів, фруктів, соків, солодощів. Рахунки були просто космічні.
Я підрахувала, що щомісяця ми витрачаємо додатково близько вісімнадцяти тисяч гривень лише на те, щоб нагодувати родичів Святослава протягом восьми-дев’яти днів, які вони проводять у нас. Вісімнадцять тисяч! Це значна сума для нашого сімейного бюджету. Ми відкладали гроші на нову терасу, і ці візити щоразу пробивали в нашому фінансовому плані велику діру.
Одного разу, коли я стояла на кухні, готуючи сорок котлет, я просто зупинилася і задумалася. Чому я маю це робити? Чому я працюю, як кухар у ресторані, і витрачаю половину своєї зарплати на людей, які навіть не кажуть дякую?
Я вирішила поговорити про це зі Святославом.
— Святославе, я так більше не можу. Поглянь на ці рахунки. Це ж божевілля. Ми витрачаємо цілий статок на твою родину щомісяця.
— Ну Катю, це ж родина. Вони приїжджають до нас у гості.
— У гості приїжджають на годину-дві. А вони тут цілими днями. І ніхто нічого не привозить. Жодної пропозиції. Вони просто приїжджають їсти і відпочивати.
— Ти перебільшуєш.
— Ні, не перебільшую. Повір мені, якщо ти раптом попросиш їх купити м’ясо, вони перестануть приїжджати.
Святослав довго опирався. Він дуже любить свою родину і боявся їх засмутити. Але я наполягла. Я сказала, що якщо ми не вирішимо це питання, то я просто перестану готувати.
Наступного тижня я зважилася. Знову приїхала вся компанія. Ми сіли за стіл. Я зробила все, як завжди, але з гіркотою в душі. Коли всі смачно поїли, і в розмові виникла пауза, я вирішила діяти.
— Дорогі мої, я дуже рада, що ви до нас приїжджаєте. Але я хочу поговорити про одну річ.
— А що сталося, Катрусю? — запитала мама Святослава, пані Оксана.
— Ви ж знаєте, що вас тут завжди багато. Це чудово, але останнім часом наші витрати на продукти стали просто непідйомними. Я підрахувала, що ми витрачаємо близько вісімнадцяти тисяч гривень щомісяця на ваші обіди і закуски.
— І що ти цим хочеш сказати? — голос сестри Святослава, Людмили, став різким.
— Я не прошу грошей. Але я пропоную справедливе рішення. Нас тут п’ять сімей. Давайте кожен з нас раз на місяць буде відповідати за закупівлю продуктів на всі вихідні, або ж буде скидатися певна сума, наприклад, по три з половиною тисячі гривень з родини щомісяця, щоб ми покрили витрати. Це було б чесно.
Настала тиша. Потім зчинився справжній галас.
— Ти серйозно, Катерино? — обурився дядько Тарас, чоловік Людмили.
— Виходить, тепер ми маємо платити, щоб приїхати до рідного брата в гості?
— Це не в гості, а на прокорм! — вигукнула Людмила.
— Катерино, ми тебе не впізнаємо. Ти була такою чуйною, а тепер стала жадібною егоїсткою.
— У нашому домі такого ніколи не було! — сказала пані Оксана. — Родина має підтримувати одне одного, а не рахувати кожну копійку.
— Я не рахую копійки, я говорю про великі гроші, — намагалася пояснити я. — Це не маленька сума.
Суперечка розгорілася з новою силою. Вони говорили про гостинність, про родинні цінності. Але ніхто не сказав про мій час, мої сили, і мої гроші, які я вкладаю в їхній відпочинок. Я відчувала себе втомленою, морально спустошеною.
Святослав сидів мовчки, не знаючи, що сказати. Я знала, що йому важко, але я чекала від нього підтримки, а він просто сховав очі. Це мене образило ще більше.
Зрештою, пані Оксана підвелася.
— Все зрозуміло. Якщо ми тут не бажані і нас сприймають як тягар, то ми поїдемо.
— Мамо, не треба, — пробурмотів Святослав.
— Ні, Святославе. Ми не хочемо заважати Катерині її життям з її грошима.
Вони швидко зібралися і поїхали. У будинку запанувала моторошна тиша. Я ледве стримувала сльози.
— Чому ти мене не підтримав? — запитала я Святослава.
— Мені було соромно, Катю. Я розумію твої почуття, але я не очікував, що вони так відреагують. Вони вважають, що ми заможні, раз маємо такий будинок.
— Будинок не означає бездонний гаманець. І навіть якби це було так, хіба це чесно?
Відтоді минуло два місяці. Наші вихідні — тихі і спокійні. Жодного дзвінка від родичів. Вони повністю припинили з нами спілкуватися. Святослав сумує. Я відчуваю полегшення, але водночас мені прикро, що все так вийшло. Чи була я надто різкою? Чи справді я жадібна, чи просто прагнула справедливості?
Я впевнена, що я мала право висловити свою думку, але чи коштувала моя чесність втрачених стосунків?
Що мені робити далі? Як відновити стосунки з родичами, які тепер вважають мене егоїсткою, але при цьому зберегти фінансову справедливість? Чи варто було взагалі підіймати цю тему?
Дорогі читачі, будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо вам сподобалася історія, і напишіть свій коментар. Це дуже важливо для мене, щоб знати вашу думку. Як би ви вчинили на моєму місці?
