Буває і таке в житті.
Виховаємо самі, – сказала мама Юлі. Та найважчим було те, що батьки Олега жили на одній вулиці з Юлею, і постійно обговорювали її цікавий стан. – Мій син немає до цієї дитини ніякого відношення, – а коли дитя з’явилося, ще більше почали наговорювати. – В нас ніхто такого носа немає, а це волосся – білосніжне, в нас же всі темненькі. – Юля одного дня не витримала, і зробила експертизу.
Юля і Олег родом з невеликого містечка, колишні однокласники. Закінчили школу, потім вузи в обласному центрі, разом поїхали до столиці, орендували квартиру, працювали, жили в цивільному шлюбі.
Юля повідомила про цікавий стан – Олег цього налякався і втік. Дитина, як зараз кажуть, не входила в його плани. Юля поплакала і повернулася до мами. Вирішили, що виховають дитину вдвох, якщо вже так вийшло.
Мама Олега, що займає в рідному містечку високу посаду, на всіх кутах проголошувала, що майбутня дитина до них, мовляв, не має ніякого відношення. Де, мовляв, і з ким її нагуляли – загадка. Але те, що її Олег до цієї дитини взагалі не причетний, тому що цього просто не може бути – сто відсотків.
Ситуація ускладнювалася тим, що Юля з мамою і мати Олега жили в одному дворі. Купа спільних знайомих виявилися присвячені в ситуацію до дрібниць. Колишні ж однокласники, в школу ходили за місцем проживання. Косі погляди і шепіт за спиною.
Свого часу Юля привела на світ прекрасну здорову дочку.
Хоча ні Юля, ні її мама ніяких претензій нікому не пред’являли, і хотіли тільки одного – щоб їх залишили в спокої, “свекруха” після появи на світ дитинки зовсім не заспокоїлася. Буквально хапала за руки сусідів і всім і кожному пояснювала, що дитина нічого спільного з Олегом і його ріднею не має.
– Ні, ну ви подивіться! – виступала вона. – Дитина білява якась, губата – а ми всі брюнети, і рот у нас не такий! І носи не широкі! І взагалі, ми всі красені, і немовлята у нас відразу красиві народжуються, а тут – бог знати що.
Зрештою Юлі все це набридло, і вона запропонувала зробити експертизу, встановити батьківство. Особисто для “свекрухи”.
Чого хотіла добитися? – ну хоча б подивитися на витягнуті обличчя “родичів”, чим не мотив.
Треба сказати, ефект вдався.
На наступний день після отримання висновку мама Олега зателефонувала Юлі, і солодким голоском запропонувала всім помиритися, а в найближчі вихідні прийти до неї в гості, щоб краще познайомитися з онукою, “нашою красунею”. Ділити, мовляв, нам всім нічого, давайте жити дружно і допомагати один одному.
Зустріч відбулась. Юлі передали купу подарунків – дуже по її мірками дорогих і добротних дитячих речей. Юля, яка рахувала копійки і жила в основному на пенсію мами, була зворушена і дуже вдячна.
Через тиждень свекруха зателефонувала знову, і солодким голоском попросила внучку на кілька днів в гості. Юля цілком доброзичливо пояснила, що однорічна дитина ще занадто мала для таких гостей, у дівчинки свій режим, з матір’ю вона ще не розлучалася, а бабуся може бачити внучку в будь-який час, коли їй буде зручно, в присутності Юлі.
Бабуся ображено сказала, що подумає.
А потім зателефонувала і повідомила, що буде подавати в суд. На визначення порядку зустрічей з онукою, або як воно там називається.
Та й взагалі, сказала вона безапеляційно, це ж всім зрозуміло, що дівчинці буде набагато краще з забезпеченою і впливовою в місті бабусею, яка і так її одягає і взуває (чеки є). З батьком, який працює і має гарне житло, ніж з злиденною матір’ю і другою бабусею-пенсіонеркою.
А Юля ще молода, народить собі іншу дитину.
Так що нехай краще віддасть дівчинку добром.
Тому що судитися в цьому місті з мамою Олега – це треба зовсім голови не мати.
Звісно, Юля встала на захист своїх материнських прав. Кілька наступних років минуло в судах і в боротьбі. Дитина, від якої тільки недавно всі відхрещувалися і знати не хотіли, раптом різко стала потрібна всім.
Залучали судових приставів, ховалися, їхали, чатували, скаржилися, подавали зустрічні позови, збирали чеки і фотографії, залучали свідків – чого тільки не було, все не опишеш.
Однак рано чи пізно все якось вляглося.
Олег одружився, у нього сім’я і новонароджений син, і весь запал його мами перенаправити туди. Дівчинка виросла, пішла в школу. Юля живе і працює в Києві. У свій час їздила додому щотижня, а потім познайомилася з чоловіком, зав’язалися відносини.
– Влаштовуй життя! – сказала мама. – Нічого мотатися, витрачати час і гроші. Потім забереш дочку.
Ось вони і вирішили.
Зараз особисте життя у Юлі більш-менш налагодилося. Орендувала квартиру, подали заяву на реєстрацію шлюбу. Чекають спільну дитину. Але забрати дочку в Київ Юля не може. Ну або не хоче.
Квартира однокімнатна, орендована, вітчим, звичайно, про дівчинку знає, але сам забрати її не пропонує, і взагалі як би не зобов’язаний. До того ж дівчинку треба водити в школу, вчити з нею уроки, а Юля працює. Та ще чекає іншу дитину.
Не до дочки. Загалом, в маминій родині дівчинці місця як би і нема.
– Їй краще у моєї мами! – каже Юля. – Там школа, друзі, басейн. Хто її тут буде по басейнах водити? У мене ось-ось малюк на руках з’явиться. Мені буде не до неї. А мама там всю душу в неї вкладає.
У мами Юлі зважаючи на всі переживання похитнулося здоров’я. Тиск… – посипалося все і відразу. Кілька разів вже забирала швидка, лежала в лікарнях. За дівчинкою в цей час доглядали подруги-пенсіонерки.
Не справа, звичайно, а що робити.
Друга бабуся, мати Олега, більше на внучку не претендує – у неї є онук. Дивлячись на маму Юлі, вона зараз тільки посміюється:
– А я вам казала! Я відразу пропонувала дитину забрати! Віддали б мені – у мене б дівчинка зараз в хорошу гімназію ходила, на трьох мовах говорила, на скрипці б грала… Ви ж нічому її не навчили, матері не до неї, я відразу це бачила. Запустили дитину – розбирайтеся з нею тепер самі. Я буду онука виховувати! З чистого аркуша!
Є ще батько, але він якось з самого початку батьківськими почуттями не горить, і навіть в роки боротьби якось тихо самоусунувся.
Виходить, тепер дівчинка, через яку пару років назад всі лаялися – нікому не потрібна.
Що буде далі – одному богу відомо.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
