Аліна одружена вже п’ять років. Але сьогодні прийшла пожалітися. Вийшла я заміж за чоловіка розлученого. Вже три роки, як він жив один. У тому шлюбі залишилося двоє дітей, аліменти він платив вчасно. Колишня дружина теж має сім’ю. Розлучилися вони банально і просто: дружина зустріла перше кохання і все.
Ми одружилися тихо, вже двоє дітей 4 та 3 роки. Все б нічого, але нещодавно колишня дружина мого чоловіка привезла їхніх спільних дітей до нас. Ось просто привезла та залишила. Підлітки роблять що хочуть, мати та вітчима не слухають. Донька пропадає по подружках, до школи ходити не хоче, син — мовчун і теж відмовляється вчитися.
Привезла їх нам і кинула на порозі. Чоловікові моєму сказала – ти батько, ось і виховуй, а в неї сил на це немає. Ми лише рота відкрили. Але куди подітися? Забрали обох.
Життя спокійне скінчилося. Батька не поважають. Донька хамить, каже він їй ніхто. Мати так сказала, бо. І на матір вони ображені — вона їх залишила.
Хлопчик у школу ходить для галочки — на уроках не відповідає, нічого не робить. Просто сидить. Психолог з ним працює, але користі поки ніякої. Дівчину спробували записати теж — вона хамить на сеансах. Чоловік спробував їх насварити, але нічого не змінилося.
Психолог каже лише чекати. Чекати, не провокувати та постійно намагатися достукатися. Рано чи пізно, мовляв, цей протест закінчиться.
Я не вірю. Я вже півроку так живу. Та й ще ображають моїх дітей. Ось і як із ними після цього? Гроші тягають по дрібниці 100-200 весь час пропадає. Так і не приховують, кажуть: тобі, що шкода? Збіднієш чи що?
І чоловік терпіння втрачає, але дітей не вижене. Вони ж не винні.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
