fbpx
життєві історії
“Вимий посуд, попрасуй, і щоб прибрано було до мого повернення”, – кинула вже в дверях Тетяна і помчала до райцентру на манікюр. Варя відчувала себе Попелюшкою з тієї казки. От тільки хрещеної-феї і балу для неї не передбачалося. Але тато кохає цю жінку, Варя це бачила, тому мовчки терпіла.

“Вимий посуд, попрасуй, і щоб прибрано було до мого повернення”, – кинула вже в дверях Тетяна і помчала до райцентру на манікюр.

Варя відчувала себе Попелюшкою з тієї казки. От тільки хрещеної-феї і балу для неї не передбачалося.

Але тато кохає цю жінку, Варя це бачила, тому мовчки терпіла.

Чотири роки тому, коли Варі було 12, хвороба забрала в неї маму.

Три роки тато журився й був одинаком, а у минулому році привів до їх сільської оселі Тетяну, красуню з сусіднього райцентру.

Батько пнувся з усіх сил, щоб забезпечити новій дружині у селі те життя, до якого вона звикла у місті. Пояснював Варі, що мачусі важко, що Тетяна не звикла до сільських умов, до роботи, якої тут в них багато, не те, що в квартирі. І через це вони повинні допомагати їй, по максимуму зняти з неї обов’язки по господарству.

Та вийшло так, що за рік всі ці обов’язки лягли повністю Варі на плечі.

Навіть з уроками ледве встигала дівчина за хатніми і господарськими справами. А ще мачуха любила, щоб Варя їй ванну тепленьку набрала, та молока туди додала, а поки Тетяна насолоджується у воді, Варя має чаю заварити пахучого, і прямо у ванну їй і принести…

Варя з’їхала з гарних оцінок в школі, хоча до цього відмінницею була. Вчителька журилася, адже передостанній клас, 10-й, наступного року – випуск, а одна з кращих учениць з невідомих причин стала набагато гірше вчитися. Тамара Іванівна пробувала поговорити з Варею, дізнатися, що сталося, але дівчина вперто відмовчувалася…

Настало літо, останнє Варіне шкільне літечко. І замість того, щоб радіти від канікул, спілкуватися з друзями, ходити з подругами на посиденьки в центр села, де збиралася молодь, – замість того всього Варя світу білого не бачила через домашню роботу і мачухині примхи…

Батько чи то справді нічого не помічав, чи не хотів помічати. А що, дочка ж не жалілася…

А Варя – Варя опинилася на якійсь межі. Межі ненависті до Тетяни, втоми, любові до батька, безвиході… Навіть страшні думки лізли в голову…

Та в серпні з Тетяною стався напад, після якого вона злягла. Нерухома і слабка, лежала на лікарняному ліжку і чекала на свою рідну дочку Ліду, яка була старша на кілька років від Варі і навчалася за кордоном, у Польщі, у Варшавському університеті.

Не так вже й далеко… Але чомусь Ліда так і не приїхала до хворої матері.

Варя з татом чергували біля Тетяни в лікарні, а потім забрали її, паралізовану, додому. Півтора роки Тетяна лежала, мовчала, але лікарі казали, що надія є.

Варя доглядала тихо за лежачою Тетяною і відчувала, що в ній вже не лишилося ненависті і образи до мачухи, а тільки жаль.

Бо від тієї квітучої гонористої жінки майже нічого не лишилося.

А Ліда – Ліда до матері за весь цей час так і не навідалася…

І от одного зимового лютневого ранку Тетяна відчула… Відчула силу життя в спині, та ще раніше – в роті. Поворушила язиком, провела ним по зубам, зарухалися мімічні м’язи…

Двері спальні відчинилися і зайшла з полумиском води Варя – щоб вмити Тетяну перед сніданком.

– Я… люблю… тебе… донечко!.. Прости... – почула Варя перші за півтора роки Тетянині слова.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – з відкритих джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook