Виникло серйозне непорозуміння з дочкою. Скільки можна! Так, мені 67, я збираюся заміж, виселити квартирантів зі своєї квартири та переїжджати туди з Романом. Та про все по порядку.
Коли не стало мого чоловіка, дочка запропонувала разом жити. Мені справді було дуже тяжко, і я була дуже рада, що рідні мене підтримали. Ми домовилися, що мою квартиру віддамо в оренду. Я переїхала до Мілани та зятя. Мілана чекала дитину в той час і теж потребувала моєї підтримки.
Після народження онуки, я від дочки ні на крок не відходила. Робила все для її якнайшвидшого відновлення.
Зрозуміло, мені доводилося постійно няньчитися з новонародженою онучкою. І це було легко робити, оскільки ми жили в одній квартирі.
Завдяки мені Мілана змогла вийти на роботу набагато раніше, ніж планувалося. Я сиділа з онукою та займалася господарством. Мені не було на що жалітися: донька була вдячна за допомогу, із зятем теж стосунки гарні. Крім того, я підживлювалася енергією від спілкування з маленькою онукою.
Але час минав, і я почала відчувати себе зайвою у цій квартирі. Начебто я виконую обов’язки домробітниці та няні і при цьому не отримую жодної віддачі натомість. Я почала говорити про це з дочкою, і ми домовилися ділити обов’язки по господарству. Так я почала більше виходити надвір і займатися своїми справами.
Під час однієї з прогулянок парком я познайомилася з дуже приємним чоловіком мого віку. Ми розмовляли, і скоро я зрозуміла, що це моя людина. Ми почали частіше зустрічатися, багато гуляли, ходили до кафе. Як же гарно мені було з Романом! Я і подумати не могла, що колись зможу знову закохатися.
Зізнаюся чесно, совість мене страшенно муляла. Я думала про те, що зраджую пам’ять свого чоловіка, довго сумнівалася, чи варто мені продовжувати спілкування з Романом. Але близька подруга переконала мене, що життя занадто коротке, щоб докоряти собі за почуття. Тим більше, коли вони щирі, особливо – в наш теперішній час.
За півроку наших зустрічей Роман запропонував мені вийти за нього заміж. Я здивувалася, не знала, що відповісти. Все-таки ми вже не молоді: навіщо це нам? Але він сказав: «Ось саме тому я хочу, щоб у нас було ідеальне весілля. Ти на це заслуговуєш!”
Від усвідомлення, як мені пощастило, я розплакалася. На радощах розповіла Мілані. Але вона була не в захваті від почутого. Їй не подобалося, що останнім часом мене все частіше нема вдома. А отже, ніхто не готує свіже на кожен прийом їжі і не прибирає. Про внучку я взагалі мовчу. За словами Мілани, я зовсім про неї забула.
Але це не так! Так, ми менше часу проводимо разом, але й Тонечка вже не маленька. Їй 11 років і бабуся не потрібна їй 24/7. Крім того, чому я взагалі маю всім цим займатися? я втомилася бігати на побігеньках перед донькою та зятем.
Словом, між нами виник конфлікт. Я збираюся виселити квартирантів зі своєї квартири та переїжджати туди з Романом. А Мілана зі своїм чоловіком нехай сама розбирається. Люблю внучку всією душею, але я – не її мати. Пора вже Мілані взяти на себе відповідальність за виховання доньки та прибирання з готуванням.
А з мене вистачить! Хочу пожити на старість для себе з коханою людиною. Чи я все ж таки не права?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.