Виписка повинна була бути через два дні, та Христина повернулася швидше, і одна. Невістка нікого не хотіла слухати, навіть чоловіка. Коли вона заснула, я покликала Івана в свою кімнату, закрила двері, і стала пояснювати сину, що так чинити не можна. Що ми маємо бути мудріші, і вирішити цю ситуацію разом. Вже наступного дня з самого ранку ми розмовляли з головним лікарем. Я ніколи не пошкодую про цей вчинок.
Я більше не можу про це мовчати. Мені не зрозуміло, ким треба бути, щоб кинути свого сина, навіть якщо він “особливий”? Ти ж носиш його 9 місяців, а після цього…
Син знайшов собі дружину, вже будучи явно не юним. На той момент Іван уже відсвяткував 40-річний ювілей. Він знайшов жінку, яка вже мала до нього шлюб. І вона була розлучена. Христина була не набагато молодшою за мого Івана. Зустрілися вони випадково під час прогулянки. Враховуючи вік обох, тягти не стали та розписалися.
У мого сина була нав’язлива ідея стати батьком сина. А я мріяла про онуків. Тільки вік Христини був теж не юним. Вона змогла за рік лише нас ощасливити. Дітей до цього вона теж не мала. Лікарі попереджали, що дуже великий ризик. Адже мама вже не молода. Тільки невістка не вірила цим прогнозам. Тому вона і проігнорувала деякі вказівки лікарів.
Настав день “Х”. Зрозуміло, що Іван переживав і тому вирішив бути в цей час з дружиною. Все минуло не надто гладко, навіть не буду описувати. На світ з’явився хлопчик, про якого мій Іван так мріяв. Після цього з’ясувалося, що він – “сонячна дитина”.
Ми всі були розгублені. Навіть не розмовляли. Усі ходили задумливі. Христина була весь час в сльозах. А потім узяла і повернулася. Сама. Без сина. Хоча її виписувати мали лише наступної доби, вона просто пішла. Сказала, що вирішила лишити сина там. Вона не роститиме таку дитину.
Після того, як вона лягла спати, я покликала Івана на розмову. Почала пояснювати йому, що це не годиться так чинити. Адже йдеться про нашу дитинку. Як можна таке вчинити? Що чекає на нього там? Хто про нього подбає?
Я так і не змогла заснути більше. Переживала за онука. Адже діти розуміють, коли їх батьки кидають. Зранку син повідомив, що теж хоче забрати малюка. Ми покликали невістку. Я знала, що Христині важко. На все потрібен час, щоб прийшла до тями. Я вважала, що її вчинок був необдуманим. Коли ми повідомили їй, що забираємо малюка, вона почала плакати. Говорила, що не збирається його виховувати. Ми не стали її слухати та поїхали за дитиною.
Дали йому ім’я Мирославчик. Спершу Христина не хотіла навіть підходити до нього. Зібралася та пішла кудись. Казала, що не вийде у неї виховувати такого сина і перебувати з ним поряд вона не хоче. З того часу ми живемо разом: наш онук, син та я.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
