fbpx
життєві історії
Вирішила Людмила усиновити дитину. Прийшла в дитячий будинок, поговорили там з нею і порадили взяти маленьку, не старше рочку, дитину. Але вона взяла цього злого відлюдкуватого хлопчака. Стільки вони з ним натерпілися! Ну, свої двоє рідних дітей лагідні, добрі – та й добре. А цього виростили, дякувати небу, і хай живе своїм життям 

Сталося це дуже давно, років 40 тому, напевно.

Одна добра жінка вирішила усиновити дитину. Прийшла в дитячий будинок, поговорили там з нею і порадили взяти маленьку, не старше рочку, дитину.

Але вона відмовилася. Хочу, каже, такого у кого шансів мало. Зроблю щасливою одну людину. Позітхали тітки, а що робити?

Ходила Людмила, дивилася, і вибрала найгіршого хлопчака. На нього рукою махнули. Хлопець, що називається – відірви і викинь.

Років 12, похмурий, злий, гірше вовченяти, боялися його навіть, сумнівалися, чи нормальний.

А у Людмили ж і свої діти були: хлопчик дівчинка. Доглянуті, в достатку жили, все у них було завжди. І чоловік теж був, Степан. Хороший такий мужик, правильний, працьовитий. Ніхто Людмилу в її бажанні не розумів.

Прийшов Степан з дружиною якось подивився на цього звірка, махнув рукою. Хочеш, мовляв, давай спробуємо. Ну і взяли вони того хлопчика.

Хлопчисько ріс похмурий, нелюдимий, конфліктний. Клопотів з ним сьорбнули добряче прийомні батьки.

Але намагалися людиною виростити, освіту дати. Де пряником, де батогом: хлопець і вчився непогано, і спортом займався, і інститут закінчив.

Правда, характер і вдача не змінилися майже. Такий же дратівливий, похмурий, тільки з-під чубчика довгого око зиркає.

Не одружився, дітей немає. Але робота хороша, цінують його там. З батьками не жив давно, та й спілкувався мало з ними.

А вони рукою махнули – виростили, в люди вивели, слава всім богам і іншим, хто допомагав тягнути норовливого сина.

Свої дітки ласкаві – й добре.

Але сталося тут в родині лихо. Батько потрапив в аварію, лишився неходячим. А тут ще й Люда від переживань злягла.

Лежить, не ворушиться майже, доглядати треба. Дітки рідні спочатку поїздили, а потім знайшли якусь тітку доглядальницю, раз на місяць на 10-15 хвилин заскакували, грошей їй дати і все.

Та ніби й доглядала, та все не так. І квартирка брудненька стала, і готувала гірше, ніж в їдальні пересічній, і білизну зайвий раз не випере. Так місяці три пройшло.

І тут прийомний син з’явився.

Йому і не дзвонив ніхто і не повідомляв, що вдома діється. Мовляв, живе собі окремо, відхрестився від усіх, та й добре. А він приїхав, подивився, око позиркало по кутах, тітку-помічницю розрахував.

Зведеним брату і сестрі подзвонив, сказав, щоб не турбувалися, мовляв, грошей їх більше не потрібно, сам все зробить. І зробив.

І до батька-матері прийомних переїхав знову, і доглядальницю найняв нормальну. Правда, таким самим важким в спілкуванні залишився. Слова не витягнеш.

Маму Люду свою на ноги підняв. Погано, з паличками, але ходити почала. Каже Людмила сусідам, що в житті б не подумала, що її цей похмурий чорноокий на такі душевні пориви виявився здатний.

Батькові ще і протез дорогущий купив, ходить тепер потихесеньку Степан!

А Микита ще й взяв і невістку в квартиру привів. Живуть Степан і Людмила у старості, оточені увагою і турботою.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page