Підійшла молода дівчина, плаче. Питаю, як допомогти: чай, їжа, автобус на Польщу, ліки. Вона хитає головою. Розповідає, що рідні в Маріуполі, з ними вже добу немає зв’язку. Потім вибачається за сльози. Мовляв, скільки можна плакати. Чесно зізнаюся їй, що після змін сама плачу у ванній. Всім нам потрібна власна ванна кімната – поплакати.
Усміхається жвава дівчинка у рожевому, років 5-ти. Дівчинку я знаю: вчора дала їй мілку, коли наливала каву у наметі з харчуванням. Я точно запам’ятаю шапку з вушками. Дівчинка російськомовна, але на мілку відповіла: “Дякую”.
Опікуюся старшою пані, інженеркою з Харкова, що все життя пропрацювала в наукових інституціях. Каже, що минулого разу була у Львові, коли бахнув Чорнобиль. Зупинилися біля собору. Перед тим, як сісти в таксі, каже: “Боже, бережи Україну, хай хоч Львів не бомблять, він такий красивий”.
Жінка із Харкова питає про притулки. Розповідаю і пропоную виїхати до польського кордону. Вона не може: всі паспорти згоріли, у будинок потрапив снаряд. Витягає пенсійне – єдиний документ, що лишився. Разом із ним випадає іконка Діви Марії, простий календарик.
Я не вірянка, але заради них готова повірити.
Автор – Богдана Романцова, літературознавиця, редактор видавничих проектів в Видавництво “Темпора”, волонтерка “Червоного хреста” (https://www.facebook.com/bogdana.romantsova)
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
